Нова купа недопалків, побачена зранку в під’їзді, вкотре нагадала про одну з найголовніших наших бід, на мій погляд – відсутність культури в широкому розумінні слова. В тому числі – й елементарної побутової.
Недарма європейці, приїжджаючи до нас, почувають себе спочатку так, як ми самі почувалися б десь у Сомалі чи Верхній Вольті. Їхні найперші враження – це суміш цікавості, подиву й остраху. «Як ви так живете?», – резюмують-запитують вони. Все ж, брудні під’їзди, неприбране сміття, схожі на танковий полігон дороги й нахабні водії на них, порозкидані пивні пляшки й недопалки, хамуватий обслуговуючий персонал – це лише зовнішні прояви тотального безкультур’я. Ми до них уже звикли, можна сказати зріднилися. Внутрішня ж його сутність схована у владних кабінетах. Тут воно сповна проявляється своєю чи не найогиднішою гранню – зневагою до людини та її гідності.
Чому влада зневажає власний народ? Напевно, тому, що не відчуває особливого страху перед ним (про таку річ, як відповідальність, взагалі не варто вести мову).
Десь двадцять років тому один шанований мною діяч дуже проникливо говорив про необхідність збереження і зміцнення української державності. Промовив він тоді, пригадую майже дослівно, й такі слова: “Головне – зберегти нашу державу, а потім, ми суворо спитаємо з наших правителів і змусимо їх дати звіт про те, як вони правили”. Статус заходу і моя скромна роль на ньому не давали мені можливості запитати у шановного оратора, коли настане оте “потім” і як саме він збирається “суворо спитати” з тих, хто згрупувався біля владного керма (а заразом – і корита) і нізащо не хоче віддалитися від нього. Сивочолий, збагачений різноплановим життєвим досвідом чоловік тоді висловив утопічну мрію, до якої ми з того часу ні на крок не наблизилися – мрію про те, що у нас колись буде зріле громадянське суспільство і що воно зможе (у невизначеному майбутньому) контролювати владу. Якимось чином в ейфорії перших років незалежності була упущена, точніше, бездарно втрачена можливість забезпечити суспільний контроль за владою, прозорістю її рішень і дій. Був шанс відновити його після кількох революцій з романтичними назвами, але… але, здається, все потроху повертається на “круги своя”.
І ось тепер, на двадцять дев’ятому році незалежності доводиться чути: «Ми розпочали важкі, але необхідні реформи!». Шановні, а ви, бува, не запізнилися з ними на добрих два десятки років? Що ж ви робили раніше? І що це за такий цікавий механізм спадкоємності влади, коли команда кожного наступного правителя розпочинає свою діяльність із нищівної критики «папєрєдніків» та імітації розчищення залишених ними завалів? Простий і, здавалося б, гранично зрозумілий для нормального демократичного соціуму принцип відповідальності влади перед народом, її суворої підзвітності, а головне – реальної можливості виборців висловити недовіру і відкликати тих, кого вони наділили владними повноваженнями і хто виявив нездатність застосувати їх належним чином – у нашій химерній мішанині з пост-радянських залишкових явищ і відворотних реалій кланово-олігархічного капіталізму помітно пробуксовує. І чи реально сподіватися змін на краще, коли таке становище, здається, всіх влаштовує?
Мені ж вкотре пригадується маленький плакат-малюнок, розклеєний на дверях державних установ в пам’ятні дні революції гідності. Він застерігав потенційних хабарників, що за їхніми діями пильно слідкують члени небесної сотні. Чи дієвим виявилося це застереження – судіть самі. Ніби й недавно це було, а здається – минула вічність…
Ігор Дуда
