Українське театральне життя в останні роки стало справді багатим на вдалі прем’єри. І прекрасно, що ми вже до цього навіть звикли, але є маленька відмінність – якщо раніше за правило було, що київські режисери їхали в «глибинку» радувати місцевих жителів своїми постановками, то зараз – чимдалі частіше театральних митців із регіонів запрошують для постановок до Києва! І це нормальна світова практика, адже за кордоном немає поняття «столичний театр» чи «провінційний театр» – театр має бути професійним, і все тут!
У березні київський академічний театр «Актор» презентує нову комедійну виставу «Естроген», режисером якої став режисер-постановник Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка – В’ячеслав Жила.
Напередодні прем’єри я поговорила з ним про комедію, як жанр, про унікальність такого явища, як український музично-драматичний театр, про плюси і мінуси театральної реформи, та про те, чому публіка в регіонах не хоче йти на серйозні вистави.
КОМЕДІЯ – ЄДИНИЙ ЖАНР, ЯКИЙ ПРО НАС, ПРО ЛЮДЕЙ, ГОВОРИТЬ ПРАВДУ
– Пане В’ячеславе, ви є засновником цілої театральної династії: ви – старший Жила – режисер, середній Жила (Слава) – театральний продюсер, молодший Жила (Олександр) – актор. Чи мріяли ви про таку професійну долю для своїх синів, чи вони самовизначилися без вашого великого бажання?
– У нашій родині я справді перший, хто обрав своєю долею театр. Потім театром зацікавився Слава, але дещо в іншому напрямку – спочатку пішов стезею адміністратора, потім продюсера, а вже потім – режисера.
А молодший Олександр досить несподівано обрав собі акторський шлях. Потім старший брат забрав його до себе в театр «Актор» і вони разом переманили туди ще й масу його співкурсників. Зараз, до речі, Олександр також зайнявся режисурою.
– Спадковість у театральній сфері – це добре?
– Я думаю, що в будь-якому випадку – це позитив. Виховання актора – це тривалий процес – комусь цю професію вдається опанувати, а комусь ні. А якщо дитина росте в творчій родині, вона вже з малечку готується до професії. Ніхто ж не дивується династіям лікарів!
Хоча я знаю прецеденти, коли акторів звинувачують в родинній корупції. Але, про яку ж тут корупцію можна говорити? Коли забезпечення державне, і до того ж, мінімальне.
– Ви всією родиною в театрі, але кожен – за своїм напрямком, проте в сім’ях, де суто акторські династії, мені здається, складніше. Буває, що батько зірка, а син – ніби постійно в його тіні перебуває…
– Є таке… Творча заздрість, нереалізованість. Але це треба долати, це все проблеми росту. Ми ж всі незалежно працюємо, і кожен намагається бути професіоналом у своїй сфері.
– Працюєте незалежно, але співпрацюєте – тісно. В театрі «Актор», який очолює ваш старший син, готується прем’єра вистави «Естроген», яку ви режисеруєте. Це буде щось модернове, соціальне чи епатажне?
– За жанром, це буде комедія. Комедія мій улюблений жанр, але він – один із найважчих! І це єдиний жанр, який про нас, про людей, говорить правду. Тому що в драмі герої якісь прилизані (у декого взагалі забрані недоліки), а в комедії вони поставлені в обставини, з якими вступають у непримиренну боротьбу, і при цьому не втрачають оптимізму!
Вистава «Естроген» – про нас, про живих людей. Хоча більше про сприйняття жінками чоловіків. Колись я здійснив постановку п’єси «Тестостерон» польського драматурга Анджея Сарамоновіча – от у ній чоловіки говорили про жінок.
А драматургиня Марина Смілянець, (напевно знаючи цю виставу), зробила своєрідну відповідь – «Естроген» – жіночий погляд на чоловіків та те, як жінки без чоловіків не можуть жити.
Це дуже непроста, цікава історія. Одну з головних ролей (маму) грає відома актриса Люда Ардельян, а разом з нею цю ж роль гратиме Світлана Зеленковська – дружина Сергія Міхалка (соліста «Ляпіса Трубецького») – це я по секрету вам говорю. Світлана колишня актриса Мінського національного театру імені Янки Купала, вона дебютує на українській сцені. Вона дуже хоче грати, але постійно вагітна (Дай Бог їм здоров’я і щастя). Вона хороша актриса і буде грати українською мовою, хоча я їй дозволив навіть з білоруським акцентом говорити (сміється).
У ВИСТАВІ «ЕСТРОГЕН» ЖІНКИ БУДУТЬ РОЗБИРАТИ НАС, ЧОЛОВІКІВ, ПО КІСТОЧКАХ
– На сцені будуть лише жіночі персонажі? Вона більше камерна, чи в ній задіяно багато людей?
– Є одна чоловіча роль. А взагалі персонажів багато. І хоча це – в основному жіноча вистава, нехай на неї йде побільше чоловіків! Тому що жінки будуть розбирати нас, чоловіків, по кісточках. Це дещо навіть така скандальна річ. Все заінтриговано.
Я працюю зараз в жіночому царстві, тривають репетиції в двох складах, їх так багато, всі молоді, красиві. З ними дуже цікаво. У кожної своя думка. Такого опору я ще не знав ніколи, як вони відстоюють свої жіночі «бантики». Але це класно!
– І автор п’єси молода, красива, талановита Марина Смілянець! Достатньо молода, але продуктивна. Нещодавня прем’єра – «Дон Жуан. Коктейль» – це ж також її вистава?
– Так, «Дон Жуан. Коктейль» – її адаптація матеріалу. Марина талановита і подає великі надії. Мені подобається з нею працювати, вона дуже мудра.
Потім я хочу здійснити постановку п’єси «Естроген» в тернопільському театрі і запропоную її ще й в черкаський театр, тому що це достойна драматургія. Але право першої постановки належить театру «Актор»!
– Коли ж прем’єра?
– Готуємось на 17 та 29 березня. Знаю, що вже відомі в афіші дати і на квітень.
– Доки ви займаєтеся репетиціями у Києві, що відбувається у Тернополі? Взагалі, чим зараз живуть театри в регіонах? У Києві, як бачимо, аншлаги, а у вас?
Від провінційних театрів вимагають прибутків, тому ми змушені ставити драматургію, на яку йде глядач
– Ну, не все аж так райдужно – проблеми існують, як в київських театрах, так і в регіональних театрах. Вони, до речі, зараз перестали бути провінційними, зараз є Інтернет, і ми всі як на долоні, всі почали спілкуватися, це нормально, так повинно бути. Я багато працював за кордоном, і знаю, що там саме так – немає поняття «столичний театр» чи «провінційний театр». Театр має бути професійним! І трупа, і репертуар, і гастрольні тури!
Але, на відміну від столичних театрів, обласні театри працюють в більш екстремальних умовах – бо працюють на всі верстви населення. Там має бути і сучасна закордонна та українська драматургія, і класична, і дитяча драматургія (хоча в кожному обласному місті існує ще або молодіжний, або ляльковий театр).
Так що, в Києві у глядача є вибір, куди піти, у Харкові є, в Дніпрі є, у Львові є, а в обласних центрах – такого вибору немає. Все має бути сконцентровано в одному театрі.
До того ж, від провінційних театрів зараз вимагають прибутків, і якщо вони не будуть приносити хоч якихось грошей, їх просто закриють, вони стануть не потрібними тоді. Тому ми змушені заробляти і ставити драматургію, на яку йде глядач.
В ПРОВІНЦІЇ НАЙКАСОВІШІ І «НАЙСМОТРІБЕЛЬНІШІ» ВИСТАВИ – ЦЕ КОМЕДІЇ
– І що хоче дивитися ваш глядач у Тернополі?
– Сучасна драматургія, музичні вистави, адаптована під сучасність українська класика. Оце користується попитом. Аншлаги. Найкасовіші й «найсмотрибельніші» вистави – це комедії. Але це період зараз такий, і не лише у нас, за кордоном те ж саме.
Публіка говорить: «Ми телевізор вже не можемо дивитись – постійно скандали, трагедії, кримінал. Ми хочемо прийти до театру, відключитись від всього і відпочити».
От, до речі, письменник Андрій Курков – мій однокласник, ми з ним за однією партою сиділи. І якось ми говорили про можливість постановки в регіонах його драми «Сірі бджоли», (яка зараз іде на сцені Київського драматичного театру на Подолі). Я йому чесно сказав: «Андрюхо, треба кіно знімати, бо в провінції таке не можна поставити, не будуть ходити. В Києві є глядач, а тут ні».
Київські театри мають можливість говорити на складні теми.. Але, подивіться – театр «Золоті ворота» – 75 місць, звичайно там будуть аншлаги на мільйонне місто! Візьмемо театр на Лівому березі, де Трунова і Жирков говорять про гостро-соціальні проблеми – і навіть зал на 400 місць для мільйонного міста легко заповниться.
А в провінції театри на 800-900 місць (а Івано-франківський під тисячу) на населення 300 тисяч! Тож, заповнити ці зали на серйозні вистави кожного дня неможливо! А приміщення треба утримувати і наповнити. Значить, треба ставити таке, щоб на нього кожен день був глядач.
Наприклад, Павло Ар’є поставив у нас виставу-володарку театральної премії “Київська Пектораль” «Слава героям». Зіграли може з десяток вистав і все.. Ніхто не хоче йти, тому що ми говоримо про проблему, а глядач хоче розваг. І що ви зробите?
Це так само, як з журналістами: один пише – всі читають, тому що скандал, це цікаво, це інтерв’ю «со звєздой». Читають, правда, не журналіста, а «звєзду», бо там щось «жовтеньке».
А того, хто порушує важливі теми, займається серйозною журналістикою – ніхто не хоче читати. Ніхто не хоче серйозної розмови. Це факт.
– Скільки в Тернополі театрів всього?
– Два – Тернопільський академічний обласний театр актора і ляльки і Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Т.Г.Шевченка. Він раніше був музично-драматичний, а зробили реорганізацію – став драматичний.
І цього на наше місто достатньо, навіть забагато. Слава Богу, у нас заповнення в середньому за рік – 70 відсотків.
РОМАН ЛУЦЬКИЙ КОЛИСЬ ДЕБЮТУВАВ У МОЇЙ ВИСТАВІ!
– Я знаю, що в регіональних театрах, так само, як і в столичних, працюють і зірки телебачення, і актори, які активно знімаються в сучасному українському кіно і серіалах.
– Так! Наприклад, у Тернопільському театрі працюють прекрасні актори, які вже активно почали зніматися у великому кіно: Олександр Папуша, Андрій Малинович, Сергій Андрушко, Євген Лацік. Це приємно, це класно, це, водночас, і акторський рівень, і реклама театру.
Така ж картинка і в інших театрах: активно знімаються в кіно актори черкаського театру, львівського театру імені Заньковецької, львівського театру для дітей та юнацтва, Рівненського та Івано-Франківського театрів. У Ростислава Держипільського (директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка – ред.) взагалі багато акторів-зірок!
– Я ось відразу Романа Луцького згадала, який з найсвіжішого знявся у «Відданій»!
– Так, Роман Луцький – івано-франківський актор. Я вам скажу більше, колись він у моїй виставі дебютував!
– Я дивлюся, ви схвально сприймаєте, що театральні актори знімаються у кіно та серіалах. Це їм додає школи, майстерності?
– Безумовно.
– Не псуються вони від цього?
– Я думаю, що ні. Актор – це унікальна професія, їх же не так багато насправді – якщо взяти на теренах України – їх жменька!
Давайте будемо відвертими, в українських театрах низька оплата праці акторів. А вони мають весь час займатися сценою і творчістю, вони не мають думати про те, як прогодувати дитину, де продукти купити, чи що одягнути, вони мають бути постійно у емоційному тонусі. Якби актори могли вирішити свої елементарні соціальні питання (я не кажу про розкіш), то вони, звичайно, вибирали б, де брати участь, а де ні. Але на сьогоднішній день, у них таке жалюгідне, слабеньке забезпечення, що вони погоджуються зніматися скрізь, де тільки можна. Не зважаючи, навіть на мову.
До речі, навздогін отому скандалу з «1+1», що нібито акторам важко говорити українською мовою – та актори у нас майже всі володіють українською мовою! Навіть у російськомовних театрах грають прекрасно українською мовою!
У нас країна називається Україна – крапка. Знімається решта питань. Але на сьогоднішній день чомусь зробили з цього проблему.
Я сам киянин. Тут виріс, за Радянського Союзу – російський садочок, російська школа, сім’я майже російськомовна, але, переїхавши на захід України, дуже легко і швидко освоїли українську.
А коли я приїхав до Польщі працювати, і мені треба було спілкуватися польською, я найняв перекладача, а перекладач перекладав мої слова не точно! То я його вигнав і за пару тижнів сам освоїв польську (сміється). Принаймні розмовну, і мене актори розуміли.
ПО СУТІ, «ЗВАННЯ» – ЦЕ НЕ ВИЗНАННЯ АКТОРА АУДИТОРІЄЮ, ЦЕ – КОЛЕКТИВ ДОДАЄ ПРОЦЕНТИ ДО ЗАРПЛАТНІ ЦЬОМУ АКТОРУ
– До речі, а яке матеріальне забезпечення акторів у тій же Польщі? У них краще становище по зарплатні?
– Це дуже цікаве питання, яке відноситься до нашої театральної реформи. От, всі питають, потрібна вона чи не потрібна? Безумовно потрібна, ніхто не сперечається! Але вона має бути всебічна і найменш болюча для нинішнього покоління артистів.
У польському театрі всі актори мають підставову зарплату. Тобто базова ставка у всіх одна, але актор, який більше задіяний, у якого більше ролей, якого режисери постійно беруть в роботу, має надбавки й отримує пристойну зарплатню. Ті ж актори, які не зайняті, можуть шукати собі інше місце роботи, або знайти свого режисера, у якого вони будуть активніше реалізовуватись.
Фінансове забезпечення польських акторів також дозволяє мати свій автомобіль і швидко пересуватися між містами по автобанах: сьогодні я граю в одному місті, завтра – в іншому, більше того, я встигаю ще й на репетиції!
При тому в Польщі існує соціальне забезпечення акторів – кожен театр має свій фонд житла, і коли актор приїздить до нього працювати з іншого міста, йому надають службове житло на час роботи. І кожен актор намагається довше пропрацювати в одному театрі, бо через 10 років роботи, (відпрацювавши в одному колективі 10 контрактів), житло залишається за актором, а театру держава додає ще одну квартиру до фонду.
– В Україні поки що такого не передбачається?
– У нас поки що такого не існує. Зате у нас є поняття почесних звань і це питання також стоїть досить актуально, одні – за те, щоб їх відмінити, інші – щоб вони залишилися.
За законом, колектив має проголосувати за кандидатуру, яку подають на звання. По суті, це не визнання актора аудиторією, це – колектив додає проценти до зарплатні даному актору. Він стає заслуженим артистом чи заслуженим діячем мистецтв, чи заслуженим працівником культури і має 20% до основної ставки… або отримує 40 % за народного! Але це не означає, що він дійсно народний артист! Дехто за свої здобутки заслуговує цього звання ще молодим, а дехто й у старості не заслуговує. Але ж звання купують, вибивають в обхід колективу… Це – не визнання.
Але соціально, на сьогоднішній день, я за те, щоб ці звання існували, тому що це додаток до зарплатні, для забезпечення цієї невдячної професії, якою займаються люди, присвячуючи їй все своє життя.
– Пане В’ячеславе, ви говорите про маніпуляції, які відбуваються навколо присвоєння звань, а можливо варто змінити саму процедуру? Як можна визначити народну любов? Всенародне рейтингове голосування?
– Люди своїх героїв знають в обличчя. Наприклад, коли ми пишемо на афіші імена: Ліля Ребрик, Льоша Вертинський, Володя Горянський, Юра Горбунов, Оля Сумська – люди просто ідуть на ці імена. Не треба їм бути народними чи міжнародними!
МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР – УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ, НАША НАЦІОНАЛЬНА ОЗНАКА, ЯК КИТАЙСЬКИЙ АБО ЯПОНСЬКИЙ ТЕАТР
– В інших країнах актори більш заможно можуть дозволити собі жити?
– Безумовно. Але ж ми розуміємо, у якій ми країні, в якому Україна економічному стані. Все треба ставити з голови на ноги поступово і над цим питанням треба працювати.
Музично-драматичний театр – це ідеологічна платформа держави, яка за «совка» утримала національну українську культуру на плаву
Театрам треба приділяти увагу. Зі мною можуть сперечатися, але музично-драматичний театр – це ідеологічна платформа держави. Давайте звернемося до історії, до нашого триклятого «совка»: хто утримав національну українську культуру на плаву? Театр. Бо в театрі зберігалися костюми, хореографія, мова, історія.
Звичайно, наша культура зберігалася і завдяки письменникам, поетам, музикантам, але театр – зробив свій чималий внесок. Бо це – сплав всіх мистецтв.
По-суті, театри зберегли українські традиції і національний дух. На мій погляд, це унікальне явище в світі. Це – як індійське кіно, ми ж відразу бачимо – там є певні ознаки індійського кіно.
Музично-драматичного театру ніде в світі не існує, крім України. Назвіть мені вистави світової драматургії на кшталт «Наталки Полтавки» чи «Циганки Ази», там де музика і драматургія – нероздільні речі.
– Можливо, їм можна протиставити мюзикл?
– Але ж це інша форма! Музично-драматичний театр – це суто національна форма, яка притаманна лише українському театру.
Це унікальне явище, як китайський або японський театр. Це – наша національна ознака, про яку треба дбати, бо зруйнувати дуже легко.
Форми театру нехай будуть різні, але на плечах національних і обласних – цей вантаж має лежати. І вони мають відчувати відповідальність за це.
– Повертаючись до театральної реформи, а як ви оцінюєте об’єднання двох посад в одну – директор-художній керівник? Адже це ніби поєднання менеджера і творчої одиниці.
– Все залежить від персоналій. Є театри, де художній керівник-директор працює просто супер, поєднуючи дві посади. А є театри, в яких конфлікт, коли в одному випадку переважає художній керівник, а в іншому – директор, який прекрасно розбирається в сантехніці і тонко знає, як мають бути прикручені замки в дверях, але не розуміється в світі драматургії, естетики і розвитку художнього.
А від директора залежить підписання контрактів, бо саме він підбирає трупу. Не режисер, якому працювати з акторами, а директор!
Тобто, це питання надзвичайно складне, яке вирішити в один момент неможливо, над цим треба працювати. Вже кілька років навколо цього багато скандалів, багато незадоволених, але такі завжди будуть.
КОНТРАКТНУ СИСТЕМУ ВПРОВАДИЛИ РОМАНТИКИ, АЛЕ КОРИСТУЮТЬСЯ НЕЮ НЕ ЗАВЖДИ ПОРЯДНІ ЛЮДИ
– Ще один аспект театральної реформи, який досі неоднозначно сприймається – контрактна система. Багатьох це налякало, тим, що контракти ніби дають підставу позбавлятися від тих, хто не подобається керівництву.
– Ви ж пам’ятаєте, що революцію роблять романтики, а користуються нею негідники? Так і тут – контрактну систему впровадили романтики, а потім нею почали користуватися не завжди порядні люди.
Свого часу при театрах в кожному колективі існувала художня рада, в яку входили провідні актори, художники, хореографи і все вирішувалося колегіально. Зараз це віддали на розсуд колективу – він може обрати художню раду, а може не обрати.
Але, якщо у нас зараз контрактна система, то вона цілковито залежить від художнього керівника театру. Він одноосібно підписує контракт і у цьому не завжди є об’єктивність.
Тому, мені здається, треба щоб художня рада була і мала визначальне слово. А людина, яка подається на худрука, повинна відповідати займаній посаді, мати освіту, досвід роботи. Психологи, напевно, з ним мають працювати. Ну, а як інакше? Це ж керівник, який буде працювати з колективом!
– Звичайно, успіх вистави дуже залежить від режисера, але говорять, трапляється, що режисер приходить в театр робити постановку, а йому починають «підштовхувати» певних «потрібних» акторів. І йому доводиться брати не найкращих виконавців…
– І таке теж присутнє… Особливо, коли запрошений режисер приїздить до колективу вперше, він трупу не знає, і йому головний режисер чи худрук театру когось «підсовує» і каже: попрацюй з цими. Ну і режисер змушений працювати…
Якщо звернутися до історії, то раніше, за радянських часів, в театрах взагалі було обмаль акторів з профільною освітою! Я знаю історію одного з театрів, куди обком партії направив актором пожежника (!) і випускницю торгово-економічного технікуму (!). Це була постанова партії з підсилення творчих сил театру (сміється).
Ці люди працювали акторами, а режисери змушені були ставити з ними вистави. І до цього дня в театрах є актори без профільної освіти, яких неможливо було прибрати. А контрактна система дозволяє позбутися від них.
– Зараз людина без профільної освіти жодним чином не може влаштуватися до театру?
– Ні. Слава Богу, має бути профільна освіта, мало того, вища. Інша сторона медалі, як театрам втримати висококваліфікованих артистів в умовах відсутності житла та гідних соціальних умов. Тому кожне місто, де є театр, намагається відкрити свій учбовий акторський заклад.
Я працюю у тернопільському театрі, і свого часу у нас була велика проблема з молодим акторським поколінням. Свого не було, а з Києва, Харкова чи Дніпра ніхто не хотів їхати в таку далечінь!
Соціальні умови не дозволяли, не було де розселяти, зарплати низькі. Тому спочатку при музичному училищі було відкрито акторський курс, в якому викладали 4 роки за вищою школою.
Слава Богу, було кому викладати, і звідти вийшли класні, відомі і вже заслужені професіонали, які працюють не лише акторами, а й режисерами, редакторами, солістами Київського театру оперети, навіть! Потім у нас відкрили акторський факультет при педуніверситеті. Але знову постає питання – випуски йдуть, а працевлаштування немає.
Моя думка така, повинна розвиватися театральна міграція! Я завжди кажу молодим: поїдьте, спробуйте. Я, наприклад, свого часу поїхав з Києва працювати до чернігівського театру. Потім запросили до іншого – і пішла міграція.
А візьміть такого талановитого і відомого на сьогоднішній день режисера і худрука Андрія Бакірова з Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру! Ми разом починали.
Або режисера, який в столичних театрах навіть не працював, Петра Ластівку – один з кращих режисерів України! Зараз він художній керівник-директор черкаського театру. З його приходом почали ремонтувати згорілий театр, залишилось сцену зробити, досі б’ється за це з місцевою владою.
В кожному обласному театрі є справжні зірки, ми їх просто не знаємо
Олександр Книга в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Куліша – це ж просто театральний скарб!
Володя Петрів – очолює Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр.
Ростислав Держипільський в Івано-Франківську. Особистостей багато! І театр, дійсно, залежить від керівництва дуже багато в чому.
А які актори є в театрах України! Ви собі не уявляєте, є справжні зірки: і співає, і танцює, і харизматичний, і красивий, ну просто супер! В кожному театрі є, ми їх просто не знаємо. Ми бачимо приблизно одне і те саме коло – бо всі хочуть працювати з ними. Так, вони класні! Але є ще інші!
– Ви ж пам’ятаєте, як вчили акторів 20-30 років тому, тоді до них були інші вимоги? Нове акторське покоління вчать краще чи гірше, чи це не можна порівнювати?
Зараз складно сказати, за якою системою готувати актора – актор має бути синтетичним
– Напевно, порівнювати не можна. Йде час, змінюється естетика, змінюються вимоги до акторів. Якщо раніше всі працювали лише за системою Станіславського, то на сьогоднішній день, це вже не задовольняє.
Зараз взагалі складно сказати, за якою системою готувати актора. Безумовно, в основі система Станіславського, але при тому є брехтівський варіант, біомеханіка Мейєрхольда, Михайло Чехов. Зараз дуже багато говорять про новозеландську акторську школу.
На сьогодні сказати, що правильно, що ні – дуже важко, тому що всі системи одна в одну проросли, поєднались і розділити їх неможливо. Актор має бути синтетичним. Він має уміти все, добре знати теорію, літературу, він має розбиратися в усьому.
Подивимося на голлівудських зірок. Не знаю, чи володіють вони теорією, але таке враження, що так (сміється). Вони мають змогу винаймати собі викладачів, які їх готують, яким вони довіряють і потім виносять результат на екран. У нас такої можливості немає, тому кожен актор робить себе практично сам.
Але все одно у кожного режисера є актори, з якими він хотів і надалі працювати, які його розуміють, які виконують його вимоги. Є актори, в яких закохуєшся. Але розкривати цю таїну не буду.
– Ну, все ж, хто ваші улюблені українські актори?
– Добре, наведу вам приклад із прізвищем (посміхається). Я дуже люблю працювати з Лілією Ребрик. Це – актриса-трудоголік, у неї за плечима музична школа, спорт (вона майстер спорту з гімнастики), яка, до того ж, добре знає літературу. Вона виростала в атмосфері підготовки для того, щоб стати зіркою. Плюс вона – ще й медійна особистість.
Ще один варіант – це Юра Горбунов. Шикарний комедійний актор. Я його обожнюю. Але, він змушений працювати шоуменом…
Можна назвати масу імен, з якими працюється добре, які показують класні результати, і яких любить публіка. Їм не треба жодних звань, ні народних, ні заслужених, у них є головне – визнання публіки!
Любов Базів. Київ
Фото Юлії Овсяннікової
