У свої 28 років Богдан Починок вже пережив чимало: важкі бої, гарячі точки та моменти, коли смерть була зовсім близько. Позивний «Альпачіно», він — боєць із села Ішків Козівської громади, свідомо обрав шлях військового і, після початку повномасштабного вторгнення, повернувся з Іспанії, щоб захищати свою країну.
Постійно вдосконалюючи свої військові навички, він переходив до все складніших підрозділів і не раз виходив із найнебезпечніших ситуацій. Але 20 серпня 2026 року бойове завдання на Запорізькому напрямку стало для нього останнім, пише 20 хвилин. Вдома його чекала кохана Надія, якій він готував справжню пропозицію руки та серця, мріючи про міцну родину та донечку, яку вони виховають разом.
Найкращий товариш, люблячий син, справжній романтик і водночас сильний воїн – саме таким за життя запам’ятався Богдан Починок, позивний «Альпачіно». Попри службу, йому вдавалося поєднувати особисте життя та навчання: був студентом третього курсу заочної форми навчання за спеціальністю «Транспортні технології на автомобільному транспорті».
Богдан обожнював дітей і мріяв про донечку. Під час останньої відпустки він готувався зробити пропозицію руки та серця своїй коханій Надії. Та здійснити цю мрію не встиг — його життя обірвалося під час виконання завдання у Запорізькій області. Тепер Надія приносить йому квіти на цвинтар та вчиться жити без коханого, зберігаючи пам’ять про нього. Вона погодилася розповісти більше про Богдана, його мрії, характер і бойовий шлях.
Попри страх і біль, заради перемоги…
До 2022 року Богдан Починок жив та працював в Іспанії, де планував створити свій маленький бізнес. Але після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він одразу вирішив повернутися додому й стати на захист країни. Уже 25 лютого Богдан був в Україні, а 27 лютого став стрільцем першої стрілецької резервної роти Національної гвардії України. Великого досвіду у війську не мав, лише проходив строкову службу.
– Спочатку він разом із побратимами ніс службу на одному з об’єктів, охороняючи його та очікуючи на повне укомплектування резервної роти. Уже після трьох тижнів злагодження підрозділ вирушив у Донецьку область, у район населеного пункту Новобахмутівка, для виконання бойових завдань. Позиції регулярно накривали мінометами, артилерією та РСЗВ «Град». Саме там Богдан почав отримувати свій перший серйозний бойовий досвід, але він завжди горів військовою справою, хотів розвиватися в ній. Тому додатково проходив навчання, одне з яких – опанування зенітно-ракетного комплексу, – розповідає пані Надія.
За час служби Богдан не раз опинявся під ворожим вогнем. Його дівчина згадує один із моментів, коли від загибелі його відділяли лічені секунди.
– Одного разу Богдан разом із групою здійснив вихід для влаштування засідки на ворожу авіацію, але літаки тоді не увійшли в зону ураження. Після цього він здійснив ще два пуски. Під час одного з пусків ракета виявилася несправною, а під час іншого вертоліт, по якому він відпрацював, випустив пастки, і ракета поцілила в одну з них. Пізніше він увійшов до складу мінометного розрахунку та почав працювати з 120-мм мінометом. Бойова робота не залишала місця для випадковостей. Одного разу, перебуваючи на спостережному посту після тривалих дощів, Богдан потрапив під мінометний обстріл. Ворожа міна калібру 80 мм приземлилася буквально біля його ніг, але не здетонувала, – каже пані Надія.
Найчастіше Богдан разом із побратимами обороняв Схід України, а саме Донецький напрямок. За його плечима бої в Авдіївці, Урожайному, Північному. Однією з найважчих локацій для нього стало селище Невельське, де загинув його близький товариш.
– Це невеликий населений пункт у Донецькій області, де кожен метр землі мав значення. На той момент Богдан заступив на позицію «Лісоруб», де працював із кулеметом Browning. Противник постійно обстрілював позиції мінометами, артилерією та РСЗВ. 24 лютого 2024 року розпочався ворожий мотопіхотний штурм. Богдан разом із частиною побратимів залишився на позиції, фактично перебуваючи в оточенні, окремо від найближчих своїх побратимів. Він був на позиції без зв’язку, не знаючи, чи живі його побратими. Штурм вдалося відбити, але під час цього бою він втратив близького товариша Каріма Хаффарі. Після загибелі Каріма життя Богдана поділилося на «до» і «після»: він закрився в собі, навіть погляд змінився, – згадує Надія Клебан.
Після всього пережитого на фронті Богдан Починок вирішив перевестися з Національної гвардії України до Центру спеціальних операцій «А» СБУ, більш відомого як «Альфа». До переведення він готувався заздалегідь: проходив навчання та вдосконалював свої навички. За словами пані Надії, він був надзвичайно вмотивованим і готовим показати результат.
– 11 вересня 2025 року Богдан став частиною Центру спеціальних операцій «А» СБУ. Для нього це була не просто зміна підрозділу, а можливість служити там, де він хотів бути, і робити те, до чого готувався роками, – каже дівчина захисника. – Вони виконували завдання на Запорізькому напрямку. Йому з побратимами довелося пережити підрив на міні, коли вони перебували в автівці, а згодом стався і приліт дрона в бліндаж. Але попри це він продовжував боронити Україну і виїжджати у гарячі точки.
Був відповідальним до кінця…
Для Богдана побратимство не закінчувалося після зміни чи повернення з позицій. Він завжди намагався підтримати тих, хто поруч, – не лише на війні, а й у цивільному житті. Це знали, відчували й досі дякують йому за це.
– Минулого року у нього загинув друг «Воха». Його мама сказала: «Таку підтримку, як нам давав Богдан, не дав ніхто. Допомогти словом, ділом – завжди до нього». Так само він підтримував рідних побратимів, які були на ротаціях у гарячих точках. Розумів, наскільки вони переживають. У побратима «Джека» є маленька донечка, і коли він їхав на позицію, Богдан міг завезти її до садочка чи привезти щось, що було потрібно. Був і випадок, коли один із побратимів підірвався на міні, коли йшов по воду. Ситуація з евакуацією була дуже складною, але Богдан сказав, що його треба забрати будь-якою ціною – головне повернути живим. Посадка була замінована, однак хлопця вдалося евакуювати. Він живий і зараз, хоча втратив ногу та має протез. І за цей порятунок завдячує Богданові, – згадує пані Надія.
Мріяв про донечку і міцну родину
«Справжній романтик, на якого можна покластися», – говорить Надія, згадуючи про Богдана. Їхня історія зав’язалася ще у 2014 році, коли дівчина йшла до Зарваниці. До того часу вони просто були знайомими, допоки у 2024 році на Великдень хлопець не відреагував на її допис у соціальних мережах. А потім – перша кава, побачення і спільне життя.
– Я його кохала і продовжую кохати, але до загибелі ніколи не замислювалася над його цінністю як людини, бо вважала, що так буде завжди. З ним я почувала себе дівчинкою, про яку турбуються, оберігають і люблять. Знала завжди, що він є у мене, він підтримає, навіть коли сам перебуває на позиції під вогнем. Ми разом переїхали до Києва, і він завжди переймався, щоб я під час обстрілів спускалася на паркінг, тому передав мені розкладачку, спальник, подушки. Не спав, поки були тривоги, щоб підтримувати мене. Для нього ніколи не було соромно зібрати мені перекус на обід, додати туди солодке. Ще й залишав милі стікери, – каже дівчина.
Для Богдана ніколи не було важко просто так подарувати квіти чи зробити гарний вечір для двох, додає Надія. Але попри це він не вважав себе романтичною людиною. Один із найяскравіших спогадів – пропозиція, яку пара називала пробною версією.
– Уявляєте, всі букети він складав самостійно. Не просто прийти до квіткового і обрати той, що сподобався, а щоб був оригінальний, щоб запам’ятався, – додає дівчина. – Пам’ятаю, як у травні він нарвав мені бузку і написав листа від руки, в якому запропонував завжди бути разом, пам’ятати, що дім – перш за все людина, а не стіни, і виростити трьох янголят, які будуть схожими на мене. Також до листа додав колечко від чеки гранати і таким чином запропонував бути його дружиною. Але таким чином він лише прощупував ґрунт і готував справжню пропозицію з обручкою, квітами, запитував про мої побажання. Я просила його зробити це сюрпризом. А ще він постійно казав, що хоче донечку. Хоча мені хотілося першого сина, щоб був старший брат, але у нього була мрія – маленька гарна донечка.
«Я досі не вірю, що загинув»
Надія разом із мамою Богдана збирали посилку, щоб відправити йому на фронт. Він просив, щоб передали деякі речі з дому. Напередодні його загибелі вони говорили телефоном і під час розмови, певно, вперше за час війни Надія почула від нього: «Ти знаєш, я так хочу додому». Він ніколи не жалівся, не казав, як йому погано чи страшно.
Востаннє Богдан Починок вийшов на зв’язок із коханою о 2 ночі 20 серпня. Це був п’ятий-шостий день його перебування на позиціях, але він переймався, як Надія, чи спустилася вона до паркінгу, адже росіяни вкотре влаштували терор у столиці.
– Ми листувалися, але був поганий зв’язок, тому останнє повідомлення від Богдана я побачила о 6 ранку 20 серпня. Відписала йому, але він не прочитав і не відписував. За роки війни звикла, що на позиціях не завжди є зв’язок, тому просто чекала, не панікувала. Але мене здивувало, що за день він не відписав, не передзвонив, тому ввечері намагалася зв’язатися з ним повторно і безрезультатно, – каже дівчина.
Про загибель коханого захисника Надія дізналася від спільного товариша. Дівчина каже: у ті хвилини земля пішла з-під ніг.
– Я за нього була спокійна. Чому? Бо розуміла, що він пройшов стільки пекла і з ним уже точно нічого не станеться, що він виживе у будь-яких умовах. Але коли прочитала повідомлення від товариша: «Бодя загинув», то просто була шокована. Навіть зараз засинаю і перед очима це повідомлення, ці два слова в моїй голові ніяк не вкладаються, не вкладається їхнє використання разом, – говорить пані Надія.
Попрощатися з воїном на позивний «Альпачіно» зібралися сотні людей. Спочатку прощання було у Києві, а далі — у Тернополі та в рідному селі Ішків. Поховали його 23 серпня у День Державного Прапора України.
Під час прощання з 28-річним захисником побратими зачитали його останню волю. У своєму заповіті полеглий воїн попросив не співати сумних пісень та пам’ятати його.
«У випадку моєї смерті не співайте на похоронах сумних пісень, а народні й патріотичні. Заспівати на могилі пісню про Довбуша: «Там родились батько й мати, Там я буду спочивати“. Приходити на могилу поговорити про наболіле, проблеми, про хороше. Продовжувати писати мені повідомлення: «Як у вас справи?», «Що нового?». А я буду це все бачити. Не забувати і знати, що я завжди поряд з тими, хто був поряд зі мною», – йдеться у заповіті загиблого захисника.
Окрім нареченої, у Богдана залишилися батьки та четверо братів. Чи подаватимуть рідні петицію на присвоєння звання Героя України — наразі під питанням, адже складно зібрати 25 000 голосів, та і це ще не гарантія присвоєння державної відзнаки. Але дівчина разом із друзями готуються до зйомки документальної стрічки, а також проведення турнірів у пам’ять про Богдана.
Джерело: 0352.ua
