«Ракету збили прямо над пагорбом, поруч із нашим будинком», — згадує Юліанна Новгородцева про ті страшні дні, коли її родина жила в Краматорську під постійними обстрілами. Після чергового вибуху вона побачила, як діти тремтять від страху, і зрозуміла: залишатися тут більше не можна.
У березні 2022 року подружжя вирішило виїхати з Донеччини разом із десятьма дітьми, а згодом знайшло новий дім на Тернопільщині. Тепер у селі Підлісне Бережанської громади Новгородцеві починають нове життя у двоповерховому будинку, який вони придбали завдяки іноземним благодійникам, пише 20 хвилин. За високим парканом розцвітають хризантеми, в кімнатах радують око орхідеї, а на стінах зберігаються сімейні фотографії. Кожна дитина має свій власний куточок, улюблені речі та іграшки. Але за цим затишком ховається історія родини, яка ще у 22 роки почала всиновлювати дітей і знову була змушена тікати від війни.
У 40-річних Юліанни і Олександра Новгородцевих — дев’ятеро діток. Наймолодшій Алісі рік і 10 місяців. Коли журналістка прийшла в гості до родини, маленька спала. А старші нас зустрічали. Макарчику шість років, Веронічці — вісім. Домініці і Русланчику — по дев’ять. І, хоч ці дітлахи з різних сімей і кровного рідства у них немає, зараз вони рідні. І навіть різниця у дні народженні у них — два дні. Інші діти вже старші: Назарчику 14 років, Данилові 15, Емілії 16, а найстаршому у родині Олексію — 17 років. Родина виїхала із Краматорська у 2022 році.
Море хризантем і домовичок
Надворі похмуро, але, щойно пройшли крізь хвіртку, одразу стає барвистіше. Попри паркан ростуть величезні кущі хризантем — жовті, жовтогарячі, вишневі. Далі — акуратно підстрижені газони, зелена травичка і велика клумба, де буяють різнокольорові квіти.
Навіть вхід до будинку прикрашений по-осінньому: гарбузики, жовті декоративні елементи, квіти й різні композиції. Мама родини Юліанна помічає нашу зацікавленість і пояснює: тут поєднали штучні квіти, осінній декор і родинні прикраси. Зізналася, що облаштовувала цю зону власноруч, та додала, сміючись, що любить цю справу. Облаштування будинку, до речі, теж її заслуга. До дизайнерів чи інших спеціалістів не зверталися, тому і в будинку всюди відчувається рука мами.
Квіти не закінчуються біля порога. Щойно переступаємо його, ліворуч на батареї бачимо жовтогарячого домовичка. Над ним — ключниця. На ній довгими рядами висять ключі мешканців будинку.
Квіткова любов і кімната, повна іграшок
Перше, що впадає в очі всередині, — велика кількість кімнатних рослин. Горщики стоять на всіх підвіконнях, а подекуди і в кілька рядів. Чимало квітів саме цвітуть, додаючи затишку світлим, охайним кімнатам і коридорам.
У вітальні кілька підвіконь зайняті різнокольоровими орхідеями. Тут їх особливо багато. Юліанна зізнається: любить квіти, доглядати за ними й тішиться, коли вони цвітуть. А орхідеї — її особлива слабкість.
Є тут і окрема дитяча ігрова кімната, де ніхто не спить. Зате іграшок тут стільки, що можна розглядати їх довго: цілі стелажі й шафи заставлені іграми та різними забавками.
А в кутку сидить величезний м'який ведмідь. Він такий великий, що, здається, вищий за більшість дітей у родині.
На другому поверсі — спальні. Для дівчаток облаштували окрему кімнату, для хлопчиків — свої. Молодші хлопці живуть окремо від старших. І різниця між кімнатами помітна одразу: у дівчаток — свої дрібнички, косметика та інші атрибути, у хлопців інтер'єр стриманіший.
Стіна — у сімейних фото
У кімнаті молодших на стелажах стоять грамоти, медалі й нагороди. А поряд із роботом — іграшковий сейф. Юліана жартує: саме там діти зберігають свої скарби.
У вітальні на нас чекали восьмеро дітей різного віку — від зовсім маленьких до вже дорослих. Ми заздалегідь домовилися з батьками, що не фотографуватимемо дітей і не розпитуватимемо їх про пережите. Родина хоче вберегти малечу від зайвої уваги й нагадувань про травматичний досвід. Тому дітлахи, трохи посидівши у кімнаті, пішли у своїх справах. І майже не звертали увагу на чужих дорослих.
У великій кімнаті, де говоримо із господарями, прилаштувавшись на м'якому кутку, — все необхідне для щоденного життя.
Чималу частину стіни у вітальні займають сімейні фотографії. На них — діти, батьки, бабуся й дідусь, які за нагоди навідуються до малечі.
Є серед світлин і фотографії найстаршого сина. Йому 22 роки. Він підписав контракт зі Збройними силами України, отримав поранення, а тепер уже демобілізований і живе окремо зі своєю дружиною. Водночас підтримує тісні стосунки з великою родиною.
На фотографіях діти усміхаються. І серед усіх деталей, які запам'ятовуються під час відвідин цього будинку, саме ці світлини, мабуть, промовляють найбільше. Тут є місце для кожного — зі своїми речами, захопленнями, нагородами й маленькими скарбами. І з родиною, яка тримається разом.
Здебільшого ми спілкувалися з Юліанною, але тато Олександр із захопленням показував сімейні альбоми. На них різні малюки у різні періоди свого життя. Але коли вже були у родині. І в очах тата стільки тепла…
В альбомі помічаємо кілька фото малих, які на змаганнях або відвідують секції.
— Раніше, ще до переїздів, мої діти відвідували багато гуртків: танці, співи, малювання, — помітивши погляд журналістки, пояснює Юліанна. — Зараз часу на це не вистачає, бо в нас багато маленьких дітей, і кожного цікавить щось своє: одного — малювання, іншого — співи, третього — бокс. А ще є зовсім маленька дитинка. Тому поки що в цьому будинку ми не відвідуємо позашкільних секцій.
Усиновили першу дитину у 22 роки
Історія великої родини Новгородцевих почалася ще у 2008 році в Красному Лучі на Луганщині. Юліанні та Олександру тоді було лише по 22 роки, коли вони всиновили першого хлопчика.
Через рік подружжя всиновило ще одну дитину, ще через рік — наступну, а за два роки — четверту. Згодом життя родини змінилося через війну на сході України.
У 2014 році з питань безпеки Новгородцеві переїхали з Луганщини до Краматорська. Там вони продовжили виховувати дітей і згодом стали прийомною родиною, розповідає мама.
— Ми задумалися про те, щоб стати прийомною родиною, ще до 2019 року, — розповідає Юліанна. — Чоловік працював в одній міжнародній організації, я також працювала в іншій міжнародній організації як волонтерка.
Коли подружжю запропонували стати батьками-вихователями, Юліанні довелося завершити робочі контракти й присвятити себе дітям. Це означало фактично зупинити кар’єру, каже жінка. Але, за мить задумавшись, додає: тоді із чоловіком вирішили, що хочуть йти цим шляхом. Біологічних дітей у подружжя немає.
У 2019 році служба у справах дітей запропонувала Новгородцевим створити дитячий будинок сімейного типу. Того ж року до родини приєдналися одразу четверо дітей. А у 2020-му — ще двоє.
— І ось уже сім років ми разом ідемо цим шляхом у статусі батьків-вихователів, — посміхається Юліанна.
Знову тікали від обстрілів
Повномасштабне вторгнення застало родину в Краматорську. На той момент у подружжя було десятеро дітей. Залишатися там ставало дедалі небезпечніше.
Юліанна згадує, як одного разу сиділа біля вікна зі старшою донькою. Вони дивилися на пагорб неподалік і раптом помітили щось схоже на ракету.
— Дякувати Богу, її збили над тим пагорбом, а не над нашими будинками, — згадує Юліанна. — Потім був приліт у вишку. Після цього я подивилася на своїх дівчаток — вони тремтіли. І сказала чоловікові, що все, ми виїжджаємо.
Подружжя вже мало досвід життя під обстрілами. У 2014 році, коли вони жили в Красному Лучі, довелося пережити небезпеку війни на Луганщині. Тому вдруге ризикувати життям дітей батьки не хотіли.
Новгородцеві виїхали з Краматорська 13 березня 2022 року. Неподалік від їхнього будинку стався приліт. Постійно перебувати з дітьми в бомбосховищі було важко, тож родина почала шукати безпечніше місце в Україні. Виїжджати за кордон не хотіли.
Тоді Юліанна вела сторінку в Instagram і розповідала, що шукає місце, куди можна переїхати з дітьми. Одна з підписниць запропонувала родині приїхати до Галича на Івано-Франківщині. Там Новгородцеві зупинилися на певний час. Згодом завдяки новим знайомствам їхня історія продовжилася вже на Тернопільщині.
Будинок, який став домом
До Тернопільської області велика родина переїхала у квітні 2023 року. Юліанна називає цю можливість майже дивом.
У Галичі родина відвідувала церкву. Пастор запропонував Новгородцевим допомогу: для них могли побудувати будинок або зробити ремонт у наявному житлі.
— Ми подумали й вирішили погодитися, бо, найімовірніше, до Краматорська вже не повернемося. Ми бачили, що ситуація там небезпечна, — пояснює Юліанна.
Так родина опинилася в Підлісному Бережанської громади. Будинок придбали за кошти іноземних благодійників, розповідає мама. Тут Новгородцеві змогли облаштувати простір для великої родини, де в кожної дитини є своє місце, речі та улюблені іграшки.
Переїзд не означав, що всі труднощі залишилися позаду. Потрібно було заново організовувати побут, дбати про дітей різного віку й допомагати кожному звикнути до нового життя. Але головне родина вже мала — безпечніше місце, де можна жити разом.
За роки спільного життя Новгородцеві стали батьками для дітей, які приходили в їхню родину в різний час і за різних обставин. Їхня історія почалася з усиновлення одного хлопчика, а згодом родина стала великою. Навіть коли війна змусила їх залишити рідний дім, вони вирішили триматися разом і шукати нове місце для всіх. Зрештою таким місцем стала Тернопільщина, де родина вчиться заново — у безпеці і відчутті повного щастя. Бо, як зізнаються, головне, що всі разом…
Джерело: 0352.ua
