У 123 бригаді безпілотних систем ЗСУ «Код Оріона» капеланами служать представники православної та протестантської церков – отці Василь та Валерій. Обидва з перших днів великої війни не лише молитвою, а й зброєю захищали Миколаївщину від російської навали.
Ми зустрічаємося в невеличкій волонтерській кімнаті, де зберігаються гостинці для бійців: смаколики, необхідні речі, які капелани беруть із собою, коли їдуть на зустріч.
“Був готовий понести духовне покарання, але не пустити ворога до своєї хати”
Коли почалося повномасштабне вторгнення, отець Василь Борисевич був настоятелем церкви Різдва Христового ПЦУ в селі Василівка Снігурівської громади на Миколаївщині. Він одразу відправив свою родину на захід України, а сам став на захист країни, пише “Перший Онлайн”.
– У перші дні великої війни ми зібралися з прихожанами у церкві. Почали радитися, адже ворог уже був неподалік від нашого села. Люди питають мене: що будемо робити? Я відповів – захищатися. Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання, – згадує отець Василь.
І додає, що першим їхнім завданням було виведення з оточення на Херсонщині бійців, які тримали оборону поблизу Антонівського мосту. Адже вони добре знали тамтешню місцевість – Снігурівщина межує з Херсонською областю. Далі були інші операції, участь у бойових діях, підпільна робота.
– Згідно з апостольськими правилами, священник не може брати до рук зброю і проливати кров, бо йому буде заборонене служіння до повного покаяння. Та на той момент я був готовий понести духовне покарання, але зробити все від мене залежне, щоб не пустити цю наволоч до своєї хати, до своєї країни. І жодного разу не пошкодував, – каже капелан.
Через певний час Священний синод ПЦУ дозволив священникам мати легку стрілецьку зброю і застосовувати її для захисту свого життя та близьких.
– Це мене надихнуло. Я знову взяв хрест і продовжив службу в ЗСУ: і як священник, і як солдат. Ми керуємося тим, що нікого не вбиваємо, а знищуємо ворога, який прийшов убити нас, – продовжує душпастир.
Коли росіяни окупували Снігурівщину, вони зламали двері церкви, обшукали храм, будинок отця Василя та помешкання дітей. Ворог хотів розправитися з чоловіком, бо знав, що той був волонтером ще з 2014 року – їздив на Чонгар, Донбас, збирав і возив усе необхідне нашим бійцям, підтримував їх духовно.
Сам він родом із Тернопільщини. На Миколаївщину переїхав у 2007 році, коли вирішив кардинально змінити своє життя і стати священником. До цього спонукала й хвороба молодшого сина, який мав важку форму бронхіальної астми. Ліки вже мало допомагали, тож лікарі порекомендували морське повітря.
– Одного ранку на безлюдному пляжі я зустрів двох жінок, яких пригостив кавунами. Розговорилися, розповів їм про мету свого перебування. Вони спитали, чи я віруючий. Відповів, що так, але до церкви ходжу у великі свята. Вони мені: «Треба молитися за престолом», – розповідає капелан.
Слова запали йому в душу, і він поділився цим зі знайомим панотцем. Той запропонував стати священником. Чоловік спочатку не погоджувався, мовляв, не має відповідної освіти, погано орієнтується у питаннях релігії. Але все ж вирішили звернутися до єпископа по пораду.
– Приїхали, а його немає на місці. Ну все, кажу, – така воля Божа. Аж тут він повернувся. Поговорили, і я пішов готуватися. Закінчив Миколаївське духовне училище, працював, молився. І диво таки сталося: син Андрій більше не хворів. Згодом він теж став священником, як і старший Анатолій, диякон ПЦУ, який нині служить командиром відділення в 123 бригаді, – каже отець Василь.
Із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист країни й отець Валерій Бабич, представник протестантської церкви. Попри духовну освіту, він був серед мешканців Баштанки, які у березні 2022-го зупинили росіян і зірвали їхню спробу прорватися углиб Миколаївщини.
Ще у 2014–2015 роках чоловік захищав східні кордони України у складі 40-ї бригади. Згодом, уже під час великої війни, воював на Херсонському напрямку, а коли у ЗСУ сформувалася капеланська служба, став помічником капелана 123-ї бригади.
Оскільки певний час обидва отці були звичайними військовослужбовцями і розділяли всі тяготи військової служби зі своїми побратимами, то знають ізсередини, що важливо для захисників. Тож коли у ЗСУ почала формуватися Служба військового капеланства, їм запропонували стати «лікарями душ».
– Брат Валерій вважається моїм помічником, але це – умовність. Бо ми працюємо разом, займаємося однією справою, між нами – повне взаєморозуміння, хоча належимо до різних церков. Зауважу, що два капелани на нашу бригаду – це дуже мало. Адже наші військовослужбовці розкидані по різних напрямках і кожному треба приділити увагу, – наголошує отець Василь.
Головне бути поруч
Капелани часто бувають на фронті, зустрічаються з бійцями. Вони кажуть, що підготуватися до таких зустрічей неможливо, адже люди – дуже різні. Капеланства, за їхніми словами, ніхто в принципі особливо не навчає. Є лише курси, підготовка на яких триває приблизно два місяці.
– Коли приїжджаєш на позицію, переважно все відбувається спонтанно. Комусь потрібне слово, а іншому досить лише посидіти поряд. Недаремно ж капеланське гасло – «Бути поруч». Також дуже важлива довіра, а вона виникає не одразу. От зустрівся перший раз із бійцем, а він замкнутий, не йде на контакт. А коли приїжджаєш наступного разу, йому легше відкрити свої почуття, поділитися наболілим, – каже отець Василь.
І додає, що нерідко вони намагаються жартувати з бійцями, розповідати смішні історії. Бо коли на передовій починаєш говорити щось на кшталт: «Покайтеся, бо буде вам погано», тебе не приймуть і не слухатимуть.
У розмовах із військовослужбовцями капелани розпитують і про їхніх рідних: коли спілкувався з дружиною, дітьми, як часто. І це – не просто цікавість. Відповіді на такі питання можуть стати маркерами душевного стану.
Скажімо, якщо боєць довго не спілкується зі сім’єю, це тривожний сигнал: очевидно, у родині – якісь негаразди, або людина вже вигоріла і їй нічого не цікаво, що може свідчити про симптоми депресії.
– Тоді діємо відповідно до ситуації. Намагаємося якось розворушити, шукаємо побратимів, односельців, які його знають, кому він може довіритися… Якщо ж бачимо, що людина у важкому психологічному стані, звертаємося по допомогу до фахівців групи контролю бойового стресу. Бо це – комплексний процес, він не простий. Психологи лікують мозок, а ми – душу, – стверджує отець Василь.
На питання: «Чи зізнаються бійці, що їм страшно?» – відповідає: «Не бояться лише нерозумні. Але я майже ніколи не чув, щоб вони про це говорили».
Цікавлюся у співрозмовників, як вони – представники різних конфесій – співіснують між собою.
– Абсолютно нормально. Військовослужбовці зазвичай навіть не питають, з якої ми церкви, бо капеланство не має конфесії. Переважна більшість віруючих – християни. Іудеїв у нашій бригаді немає, є кілька мусульман. Ми йдемо усім назустріч. Якщо бачимо потребу, допомагаємо із забезпеченням халяльною їжею тощо. Інколи бійці висловлюють бажання висповідатися лише перед священником своєї конфесії. Тож запрошуємо того, кого вони хочуть, – запевняє отець Василь.
Узяти хоча б одне з найбільших релігійних свят – Великдень, яке відзначають у різний час.
– Це не проблема. Головне – віра. Ми починаємо розвозити паски раніше, а закінчуємо пізніше: підрозділів багато, щоб усіх об’їздити, потрібно чимало часу. Тож на дату особливо не зважаємо. І, скажу відверто, на моїй практиці ще ніхто не відмовився від паски чи інших святкових смаколиків, навіть якщо належить до іншої конфесії, – додає він.
Не можна любити Бога і не любити Батьківщину
Запитую в капеланів і їхню думку щодо відомої фрази: «Атеїстів на фронті не буває».
– Такі є, хоча й небагато. Буває, людина каже, що не хоче спілкуватися на духовні теми й не вірить у Вищі сили. Ми поважаємо її вибір. Але якщо вона потребує підтримки – отримає її так само, як й інші. Якось один боєць сказав: «Слава Богу, я атеїст, але паску з’їм». А після того і проповідь послухав… Тому маємо надію, що з часом віра в Бога до них прийде, – зазначають співрозмовники.
А ще капелани впевнені, що релігійне виховання допомагає у військово-патріотичній роботі сучасної армії. Адже не можна любити Бога і при цьому не любити Батьківщину. Духовно зріла віруюча людина розуміє, що треба захищати свій дім, свою країну.
Не оминаю й питання щодо Божої заповіді «Не вбий»
– І на сповіді, і під час спілкування з бійцями часто про це заходить мова. Особливо вона актуальна для глибоко віруючих. Вони питають: як же мені бути, я порушив одну з головних заповідей, тепер горітиму в пеклі? Ми намагаємося роз’яснити, що у Святому Письмі заповідь «Не вбий» не стосується воїнів. Там ідеться про тих, хто хоче забрати життя з якоюсь корисною метою, скажімо, заволодіти чужим майном. А захистити свою родину, близьких – це інше. У Євангелії від Іоана сказано: «Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх», – роз’яснює отець Василь.
Цікавлюся, як бути з тими, хто каже, що його віра не дозволяє брати до рук зброю.
– Жодна конфесія не забороняє службу в армії. Це відмовка. У таких випадках ми наголошуємо, що багато військовослужбовців служать у тилу, забезпечують логістику, працюють медиками, готують їжу й таке інше. Часто це допомагає. Інша річ, коли ці люди прикриваються вірою, щоб не виконувати свого обов’язку із захисту Батьківщини. Є такі навіть серед священників, яких на п’ятому році війни мобілізують, а вони кричать, що, мовляв, їхні права порушують, – наголошує отець Валерій.
Навіть одна фраза “Господь тебе любить” підбадьорює
Коли мова заходить про проведення обрядів, зокрема хрещення та вінчання безпосередньо на позиціях, отець Валерій стверджує:
– Якщо хтось каже, що здійснює такі обряди просто в окопах чи біля лінії вогню, – це лукавство. Там люди дуже зосереджені на виконанні бойових завдань і в них немає змоги відволікатися навіть на такі важливі події. Усе це зазвичай відбувається тоді, коли боєць уже відпочиває. На передовій він може звернутися до нас хіба що по підтримку. Молитва, коротке спілкування і навіть фраза «Господь тебе любить» підбадьорює, укріплює у вірі, що все буде добре.
Щодо вінчань, то їх намагаються проводити у церкві в урочистій обстановці, щоб військовослужбовці запам’ятали цей день на все життя. Тож капелани домовляються з місцевими настоятелями, щоб провести обряд там, де дислокується підрозділ. Переважно ті йдуть назустріч.
Але найважче – проводити відспівування.
– Неможливо підібрати слова, щоб утішити, у семінаріях такого не вчать. Кожен переживає горе по-своєму. Ось нещодавно провели в останню путь бійця – прослужив лише пів року, залишилися двоє синів, молода дружина… Молимося за них, – кажуть панотці.
Війна змінює роботу капеланів
Добратися до передової капеланам стає все важче через велику кількість дронів. Такі поїздки наражають на небезпеку і бійців. Бо автомобіль, що прямує на позиції, зайвий рух там – це ризик, що ворог їх помітить. Як наслідок, змінюється і характер роботи капеланів.
– Там, на передовій, у хлопців є конкретні завдання, і вони їх виконують. Часто – на адреналіні. Більшість проблем з’являється тоді, коли вони опиняються в тилу, бо не завжди розуміють, що тут відбувається. Вони не можуть змиритися з безчинством деяких представників офіційних органів, із тим, як поводиться цивільне населення… У них з’являється багато питань, які впливають на моральний стан, – кажуть мої співрозмовники.
У таких випадках капелани намагаються бути поруч, підтримувати. Бо, додає отець Василь, головне в їхній справі – не давати поради, а вислухати, молитися і вказати шлях до Бога.
Священнослужителі не приховують, що іноді після спілкування з військовослужбовцями відчувають себе дуже виснаженими, а деколи – навпаки, енергійними й окриленими, бо самі заряджаються від них позитивом.
Вони згадують, як на Запоріжжі спілкувалися з бійцями, що 235 днів безперервно перебували на передових позиціях. Ті розповідали про свою бойову роботу, життя під постійними обстрілами, як навіть примудрялися варити борщі в бліндажах і що багато хто з них втратив вагу через стрес та недосипання. Але при цьому капелани не помітили емоційного вигорання, у хлопців світилися очі, вони стверджували, що після відпочинку та домашньої їжі готові до нових завдань.
І насамкінець цікавлюся в панотців, як вони самі відновлюються після морального вигоряння: «Нас двоє, і немає жодного значення, що ми – представники різних церков. Один одному сповідаємося, розмовляємо, ділимося проблемами. Коли стає легше, знову повертаємося до своїх обов’язків».
Алла Мірошниченко, фото авторки та відділу комунікацій
123 бригади безпілотних систем.
Джерело: 0352.ua
