38-річний Павло Турчин з Тернопільщини, який потрапив у російський полон наприкінці 2022 року, нарешті повернувся додому під час обміну 5 червня 2026 року. Його родина майже три роки жила в невизначеності, не маючи жодної достовірної інформації про те, де він і в якому стані.
Звістка про його звільнення прийшла до них фактично випадково — через повідомлення, яке надійшло вже після обміну, пише 20 хвилин. Історія Павла стала справжнім випробуванням для його родини, яка весь цей час балансувала між надією та тривогою, звертаючись до різних установ у пошуках хоч якоїсь інформації про нього.
Мати весь цей час була переконана: син повернеться додому.
«Я живий-здоровий. Прошу, не плачте. Вдома всі живі?» — коли 5 червня телефон нарешті задзвонив, у родині Павла Турчина ще не могли повірити, що це правда і він в Україні. Від військового не було майже жодної звістки, і від грудня 2022 року рідні не чули його голосу.
«Мамо, не плач, бо мені буде тяжко»
Павло Турчин народився 1 березня 1988 року у Старому Скалаті, а проживав у Новосілці. Перед повномасштабним вторгненням працював у дорожній службі в Тернополі. У квітні 2022 року отримав повістку.
— Я була в сільраді, а мене питають, чи Павло Турчин ваш син? Кажу, так, — пригадує мама Марія Турчин. — Кажуть, йому повістка. Він не тікав, не ховався, пішов і забрав її. Батько тоді сказав, що я вже старий, не можу. А ти мусиш іти нас боронити.
Павло Турчин потрапив до 105 бригади. Був на Сумщині і Харківщині, але восени чоловік телефонував рідним і повідомляв, що його переводять до 46-ї штурмової бригади.
— Казав, мамо, не плач, бо мені буде тяжко. А я старалася, дуже старалася не плакати, — каже мама. — Весь час підтримувала його, молилася за нього щодня.
14 грудня 2022 року зв’язок із Павлом обірвався.
— Він просто не виходив на зв’язок два тижні, і ми самі наробили паніки, — згадує рідна сестра Ольга Паламар. — Почали дзвонити у військкомат, його друзям, знайомим. Ніхто нічого не знав і жодного зв’язку з ним не мав. Тоді ми самі поїхали у ТЦК з рідними інших військових 46 бригади, які не виходили на зв’язок.
У ТЦК пообіцяли уточнити через бригаду та просили чекати. Бо до цього рідні тільки чули: «На позиціях, на позиціях…». А наступного дня, на саме Різдво, вже повідомили, що Павло зник безвісти.
Відповідь на лист не отримали
— Це було 25 грудня, — згадує мати. — До нас прийшли колядувати, а тут дзвонять, що Павло зник безвісти. Я впала на коліна і кричала, що він живий. Мій син не загинув…
Після цього почалися місяці пошуків. Родина зверталася до Червоного Хреста, поліції, прокуратури, СБУ. Однак тривалий час ніхто не міг підтвердити, де перебуває військовий. Лише приблизно через п’ять місяців після зникнення з’явилося перше підтвердження, що Павло перебуває у полоні.
Згодом стало відомо, що чоловіка утримують у російській колонії. Сестра написала листа, однак відповіді не отримала. Рідні кажуть, що ці всі роки практично не знали, де він, що з ним, чи він живий і здоровий. Жодної інформації не було.
Несподівану звістку родина отримала вже навесні цього року. Чоловік, який повернувся з полону напередодні Великодня, впізнав Павла на фотографії.
— Він сказав, що був із ним в одній камері у Волгоградській області, — розповіла сестра. — Там, під фото, був мій номер телефону. Цей чоловік подзвонив нам і повідомив, що Павло живий. Для нас це було дуже важливо.
Але навіть тоді рідні не знали, коли настане день повернення. Про обмін 5 червня вони дізналися фактично випадково.
— Нам просто прийшла смс, що вашого рідного звільнили з полону, очікуйте, він з вами зв’яжеться. Ми навіть не знали, що того дня буде обмін, — згадує Ольга. — Не вірили до кінця, що він повернувся, бо не бачили ні фотографій, ні офіційної інформації.
— Була сьома година вечора, — пригадує мама. — Він подзвонив і сказав: «Я живий-здоровий. Не плачте. Їду в поїзді». Але найбільше Павла хвилювало, чи всі вдома живі. Ми сказали так, і розпитували, як він. Того стану не передати. А він каже: «Я руки маю, ноги маю. Я повернувся». Тоді вже точно повірили, що він вдома.
Зараз Павло проходить обстеження та відновлення. Рідні кажуть, що він уже почувається значно краще.
Давали більше хліба
— Казав, що спочатку дуже схуд, а за пів року трохи поправився, бо в останній колонії годували краще — давали більше хліба, — згадують розмови із Павлом рідні. — А тепер говорить, що тут кожного дня бачить, як набирає вагу. Ми не хочемо його зараз про все розпитувати, що довелося пережити. Головне, що він живий і вже вдома, в Україні.
На повернення батька чекали і його діти — син та донька. Коли Павло вирушав на службу, мати дітей приїхала і забрала малих за кордон, де до цього перебувала. За роки полону діти підросли, але, як виявилося, весь цей час зберігали фотографії із батьком.
— Павло скинув мені фото в рамці, де він з дітьми, — згадує Ольга. — Я питаю, що це за фото, бо на ньому діти ще малі. Думала, у нього це фото збереглося, і зараз воно з ним на реабілітації. А виявилося, що то донька йому скинула — знимка, поміщена у рамку, весь цей час стояла у її кімнаті.
Коли ми запитали, що допомогло ці всі роки триматися, мама, не задумуючись, відповіла: «Віра і надія». Вона зізнається, що часом руки опускалися, але віра завжди залишалася сильнішою.
— Віра в Бога і надія на те, що він буде живий, — каже пані Марія. — Скільки сліз пролила, скільки молитов мовила за цей час… Віра була понад усе. Я вірила, що він назад приїде. Що повернеться додому. Я дуже вірила в це.
Поїде дякувати за сина
Жінка весь цей час молилася за сина, подавала пожертви в церкві, їздила на прощі та просила священників молитися за нього.
— Один монах у чоловічому монастирі на Прикарпатті сказав мені написати ім’я воїна, що молитиметься за нього, — згадує мати. — Я обов’язково поїду туди ще раз — тепер, що подякувати за сина.
Перед звільненням Павла, згадує Марія Турчин, їй почали снитися дивні сни.
— Спочатку приснилося, що він перелетів через хату, — розповіла жінка. — Потім снилося, що виходить із машини і йде до мене. А останній раз у сні, пригадую, було багато людей навколо. Я його не бачила, але чула голос. Кликала. І тоді прокинулася. Це було вже перед самим звільненням.
Через кілька днів після тих снів Павло повернувся додому. І тепер рідні не можуть дочекатися закінчення карантину, аби поїхати до нього. І найважливіше для них зараз — нарешті обійняти Павла…
Джерело: 0352.ua
