Є у деяких людей така особливість в житті: дні свого народження їм випадає святкувати раз на чотири роки. Така доля тих, кого матері проносять на світ саме цього дня, 29 лютого, який у календарі буває саме з такою періодичністю.
Вчора, приміром зустрічав 76-ту річницю відомий політик Олександр Мороз. А є на київських пагорбах ще один суб’єкт з дещо іншої сфери діяльності, у якого ще поважніша дата – 80-річчя від дня народження. І, звісно ж, є що згадати за прожиті роки…
Є кому згадати і його. Пригадую, влітку 1968 р. босоногим хлопчаком у Глібові на Гусятинщині прислухався до розмов дорослих вуйків біля клубу, які жваво обговорювали щойно побачений матч між московським “Спартаком” і київським “Динамо”, що відбувся у Москві. Після першого тайму кияни поступалися 0:2, однак у другому рішуче перебрали ініціативу і зрівняли рахунок. Одним з тих, хто оті рішучість і наполегливість виявили був жилавий і невтомний центральний хавбек Йожеф Сабо. Досі у вухах ніби стоїть захоплений вигук одного із сільських вболівальників: “А той мадяр, курча мать, так влупив штрафний, шо той москаль в воротах навіть не порухався”.
“Той мадяр” на полі справді був затятим (як і багато хто з його етнічних співплемінників); часто не шкодував ніг суперників, за що отримував від них такі ж “подяки”. Пам’ятний для нього епізод – півфінал ЧС-1966 в Англії, коли зовсім молодий ще на той час Франц Беккенбауер завдав важкої травми Йожефу. Однак Сабо, зціпивши зуби, нашпигований знеболюючими уколами, відіграв увесь другий тайм. Зціплювати зуби, як з’ясувалося після гри, була від чого – нога виявилася зламаною. Елегантний “Кайзер Франц” дуже рідко в своїй багатій кар’єрі опускався до ролі примітивного костолома, але в даному випадку вийшло саме так.
Після Києва Й.Сабо встиг ще пограти у “Зорі” й у “Динамо” московському, з яким дістався фіналу турніру Кубку кубків-1972. Поступаючись шотландському “Рейнджерсу” по ходу гри 0:3, москвичі із Сабо в складі мало не зрівняли результат, але замість сприятливого підсумку і приємних вражень Йожефу Сабо дістався… удар пляшкою по голові від якогось британського неадеквата, дефіциту яких в ту пору там зовсім не відчувалося. Того ж року він ще здобув бронзову медаль Літньої Олімпіади у Мюнхені. Тоді нею ніхто особливо не тішився – тим більше, що у матчі, що мав статус фіналу, віддали перемогу полякам, а у “бронзовому” фіналі без особливих заперечень розійшлися результативним миром (2:2) з іншими братами із соцтабору – збірною НДР. Згідно з положенням, бронзову “втіху” отримували обоє суперників.
Тренерська кар’єра Йожефа Йожефовича – це регулярні спроби довести своїм гравцям, що якщо ті не будуть викладатися у роботі й порушувати режим – на них сипатимуться штрафи і вони в кінцевому підсумку перетворяться на жебраків. Особливого ефекту це не приносило, і як розповідав начальник команди “Динамо” Микола Павлов, по закінчені матчу бувало й таке: головний тренер щось доводить своїм гравцям у тоні, далекому від спокійного; всі разом прямують у роздягальну; М.Павлов заходить останнім, і за той час хтось із гравців уже, виявляється, встиг “послати” Йожефа Йожефовича у відомому напрямі… Досить сказати, що повернення Валерія Лобановського з відрядження на Схід багатьма сприйнялося як прихід месії…
І все ж є в тренерській роботі Йожефа Сабо епізод, який в нинішніх політичних обставинах переважує багато інших. У його послужному списку – обіграна за сумою матчів кваліфікації до Євро-2000 Росія (3:2 вдома і 1:1 у Москві, дикий ляп голкіпера росіян Філімонова після відчайдушного удару Шевченка і вигук крайнього розчарування від російського коментатора: “Боже мой!”). Перед цим ще були два пристойно проведені поєдинки з чемпіонами світу – французами (0:0,0:0), але закінчилося дурницею, що її встругнув у Словенії О.Шовковський (1:2) і безрадісною нічиєю на засніженому полі у Києві (1:1). На футбольному святі ми знову тоді виявилися чужими.
Сьогодні Йожеф Йожефович Сабо уже більше сприймається як доволі статечний і академічний аналітик у футбольній студії. Ознаки колишнього “затятого мадяра” вже не так помітні, хоча форми нащадок гунів не втратив. Сказане ним не завжди сприймається як беззастережна істина, доводиться слухати і більш точні оцінки, хоча це, звісно, справа суб’єктивна… Він, не виключаю, може відігравати там, серед іншого і роль живої легенди.19-річний хлопчина із Закарпаття, потрапивши в головний клуб республіки, надовго став його лідером, 4-разовим чемпіоном СРСР, а також,у складі її збірної, до вже згаданої бронзової нагороди на Олімпіаді у Мюнхені додав таку ж медаль за четверте місце на ЧС-1966 в Англії (тоді четверта позиція оцінювалася “бронзою”). Самі лиш ці досягнення варті шани. І побажань “Многая літа!”
Ігор Дуда
