Зранку прокидаєшся, а сусіда по палаті вже немає. Помер… Розповідь тернополянина, який поборов COVID
Автор:
Ольга Турчак
Всю ніч із палат чулись стогони, люди боролись за кожен подих, як тільки забирали кисень — у багатьох була паніка. Так журналіст Олег Снітовський згадує непростий для себе час, коли перебував у лікарні через коронавірус. Зізнається, такого не відчував ніколи в житті.
З часу, коли заслужений журналіст України, власний кореспондент Укрінформу в Тернопільській області, Олег Снітовський одужав після ковіду, минув майже рік. На щастя, зараз пан Олег почувається добре. Каже, здоров’я практично відновив після важкого стану. А потім додає: коли згадує ті дні — досі мурахи по шкірі від пережитого.
Редакція «20 хвилин» розпочинає цикл публікацій з історіями людей, яким вдалось вижити після важких станів, які викликає коронавірус. Розповідь нашого колеги, Олега Снітовського, подаємо від його імені.
Найважче, коли хворіє дорога людина
...То була середина жовтня 2020-го. Спочатку ковід підтвердили в моєї дружини, Галини. Симптоми звичні, їх усі, мабуть, вже за цей час добре вивчили: нежить, загальна слабкість, невисока температура.
Мабуть, один з найважчих моментів, коли на наше подвір’я приїхала бригада швидкої. Ще на той час до медичних комбінезонів-скафандрів ми не ставились, як до чогось звичного. А тут… Ти бачиш, як дві постаті ведуть дорогу для тебе людину, засуваються дверки, автомобіль їде, і ти залишаєшся один серед порожнього подвір’я, а здається, що ти один на цілому світі… Це важко передати...
Думки були одні, як все буде, як Галя перенесе ту хворобу? Завезли її у другу лікарню. І з перших днів почалась епопея з ліками: рецепти, чеки, знову рецепти. Приїхала дочка з Києва, щоб нам допомогти. Це підтримало.
Звертаюсь у лікарню — місць немає
За два-три дні самопочуття почало підводити й мене: знобило, нежить. Звертаюсь до сімейного лікаря, вона у відпустці, прошу зв’язати з іншим. Вона каже: я тут не бачу такої складної ситуації, як у вашої дружини, але варто пройти КТ. І вже по дорозі мені стало гірше. Я підіймався з тієї процедури і мене аж закинуло. Результат томографії: серйозне ураження легень, деякі ділянки виглядали, як матове скло.
Ми почали шукати лікарню: немає місць. У мене підіймається температура, колотить страшенно: вище 39. Я взагалі не пам’ятаю, щоб коли-небудь таке зі мною було. На годиннику 10-та вечора, нарешті вдалось знайти місце, але не все так просто... Ще треба було направлення від сімейного лікаря.
Ліжка в коридорах
Я готувався: зібрав сумку, ще взяв фотоапарат, ноутбук, думав, зможу працювати, підготую фоторепортаж. Правда, тільки зміг зробив низку фото на телефон, повірте, коли опиняєшся в такій ситуації, то тобі далеко не до роботи.
Першу ніч в палаті я був сам. Перше, що побачив у палаті на підвіконні — Святе Письмо. Розгорнув і натрапив на «Послання Св. Апостола Петра до Тита». Для мене то було дуже знаково, бо у мене дідусь носив ім’я Тит. Я вірив, що він таким чином прийшов до мене, щоб допомогти. Я ще мав із собою «Євангеліє на щодень.2020». У ньому — тексти, роздуми, молитви. Щоранку вранці розкривав цю книжечку. І взяв її з собою у лікарню.
Вночі краще не стало: снились жахіття, прокидався кілька разів весь в холодному поту. У лікарях тоді облаштовували місця в швидкому режимі, на ходу робили у стінах дірки, щоб підвести кисень, ліжка були навіть в коридорах. То був один із піків захворювання. На ранок у мою палату привезли ще двох людей.
П’ять днів я був у у терапії, у звичайній палаті. Пригадую, якраз на один з тих днів припадали місцеві вибори. Я кажу: «Обов’язково, буду голосувати, не можу таке пропустити». І тут до пацієнтів приходять члени комісії зі скринькою, вони у захисних костюмах. А в мене таке враження, що скриньок дві. Я не міг підійти туди, щоб просто поставити галочку. Сконцентруватись неможливо, усе перед очима ходило...
У грудях страшенно пекло
Мені не легшало, хоча постійно дихав через кисневу маску. Груди печуть, не можу дихати, сатурація падає. Відчуваю, що серце ледь—ледь б’ється. Мене переводять в реанімацію.
Я не міг самотужки дійти до ліжка. Везли на інвалідному візку. Бачу в палаті, поряд четверо чи п’ятеро людей, усі дещо старші від мене. Постійно чути стогони, хтось називає в маренні чиєсь ім’я, хтось бореться за кожен подих. Познайомився з сусідами. З’ясувалось, що на сусідньому ліжку мій земляк з Теребовлянщини Степан. Разговорились, вже легше, бо хтось поряд є.
Крім того, що тобі важко там перебувати, ще й треба думати за ліки. Загалом все перебування в лікарні обійшлось в 37 тисяч гривень з лишнім.
Руки сині від крапельниць. Здається, вже немає куди ті голки встромляти. Було правило, до якого закликали лікарі: лежати на животі, аби легені не западали. Але це непросто. Ти можеш полежати 15-20 хвилин, але не годинами. А крім того маску залишити не можеш. Навіть в момент, коли кисень змінювали, у людей просто була паніка, бо без нього вони дихати просто не могли.
Ти лежиш, дивишся на той монітор. Рахуєш удари серця. Бачу хлопці старші, їм за 70 років — у них 60-70 ударів за хвилину. А в мене… до 30-ти. Апаратура та постійно пищить. Зранку прокидаєшся і бачиш, медсестра застеляє ліжко: твого сусіда вже немає, потім ще одного. За час, поки я був в реанімації, звідти вивезли чотирьох...
У паніці ще важче
Такий стан був близько двох тижнів. Я сам собі казав: ти мусиш вийти з того, збери усі сили, волю. Ти ж можеш, Олеже… Важче було тим, у кого ще й в емоційному плані був розпач. Я бачив, коли хлопців привозили бадьорими, а через день-два їх з ложечки годували, підставляли судно, панічний страх просто паралізовував…
Коли перевели в терпію, стало легше, бо я розумів, що з найгіршого періоду вийшов. Хоча, не сказати, що я почував себе бадьоро. У тій палаті нас було двоє. І на двох один концентратор. Раптом серед ночі чую крик, шум, стукіт коліщат концентратора. Із чоловіком, який перебував на ліжку поряд з моїм, щось трапилось. Він раптом кинувся до вікна, щось викрикував: ми звідси не вийдем, нас хочуть тут знищити… Я кинувся до медсестер. Якось ми його заспокоїли. У нього, мабуть, трапився нервовий зрив. Психіка не витримала… Мене перевели в іншу палату.
Ні кисневого концентратора, ні подушки
При виписці додому сказали, що треба мати кисневий концентратор. Але на той час їх знайти було не так просто. У Львові треба було заплатити 40 тисяч застави за нього, потім платити ще по кілька тисяч на тиждень. Шукали хоча б кисневу подушку. У Тернополі в аптеках такої ніде не було.
Донька, яка живе у столиці, аж там знайшла її. Посеред ночі потягом передали. Але на щастя, я жодного разу нею не скористався… Досі та подушка десь там серед речей. Щоразу, коли натрапляю на неї — згадую ці всі моменти.
Вчився заново ходити
Вдома, як то кажуть, стіни лікують. Хоча фактично на лікарняному я був із середини жовтня практично до кінця листопада.
А далі сам себе примушував повертатись у форму. Я вчився ходити заново. Тому, що більше 20-30 метрів пройду і знову в грудях біль, наче пече вогнем, ноги не слухаються, присяду, а стати важко.
Чи відчуваю я наслідки хвороби зараз? Як кажуть, є інші супутні речі, які дали про себе знати лише після ковіду. Поступово повернувся до ранкових занять на вуличних тренажерах, багато ходив пішки, і зараз продовжую це робити.
Що ще сказати? Ковід — це непросте фізичне випробування не тільки для організму, а й у морально-психологічному плані. Це — своєрідний тест, перевірка стосунків у сім'ї, родині, близьких тобі людей…
Мені найбільшою розрадою зі весь цей час стала підтримка рідних. Я щиро дякую дружині, моїм донечкам, моєму братові та друзям за те, що вони турбувались про мене, молились за мене та не давали впасти духом. Мабуть, це і є найважливіше в житті, коли ти відчуваєш, що ти потрібен — собі, найріднішим, друзям, а найперше- Всевишньому...
Від автора: Щиро дякую моєму колезі та земляку пану Олегові за відверту розповідь про пережите. Бережіть себе та будьте здорові.
