Встановила 5 рекордів України і ніколи не думала, що займатиметься кухнею: історія дизайнерки Наталі Стефанчук
Автор:
Юлія Іноземцева
- «Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу, хто ти». Ця життєва мудрість стала як ніколи актуальною у воєнний час. Знайти надійних соратників та однодумців можна навіть зараз.
- Це доводить Наталі Стефанчук – власниця і дизайнерка ТМ «Наталі-Мода», засновниця громадської організації «Планета вільних людей» та жінка, у грудях якої горить невтомний вогник. Цей матеріал про неї.
Наталі Стефанчук – мама трьох дітей. Ще на початку вторгнення окупанта жінка з родиною прийняла рішення нікуди не переїжджати, залишатись у Тернополі та допомагати скрізь, де можуть. Ба більше, чоловік пані Наталі спеціально повернувся з Німеччини у перші воєнні дні та вступив у лави ЗСУ. Старший син одразу пішов в тероборону. Молодший – школяр, а середній – навчається в університеті.
Сама Наталі про вибір залишитись вдома ні на хвилину не пошкодувала. Її місія, мовляв, бути джерелом щастя. Пані Наталя – волонтерка.
Жінка разом із небайдужими тернополянами щодня готує їжу для потребуючих у їдальні 3 школи: організовує логістику цієї справи, шукає продукти, комунікує із безліччю людей. Вона долучилась до організації дозвілля для діток-переселенців в креативній студії «ІРИска», тримає зв’язок із вимушено переміщеними особами з інших областей та нерідко забезпечує їх житлом, одягом та усім необхідним, для комфортного перебування на Тернопільщині.
Як пані Наталі – людині, що у свій час встановила 5 рекордів України, живеться у такому темпі? Чи вистачає часу на себе та сім’ю? Які курйози виникали за понад місяць війни? Ми розпитали Наталі Стефанчук про все і навіть більше. Розмову подаємо у форматі «запитання-відповідь».
Розвозять їжу на десять різних локацій…
Розкажіть про те, як стали на шлях волонтерства у перші дні?
– Чесно кажучи, спершу головним було зберігати спокій і зорієнтуватись в ситуації. Те, що ми читали у новинах, бачили по телебаченню, думали, що 2-3 дні, і все закінчиться – це не просто так, це не якийсь фільм, а життя. В перші години вторгнення ми з чоловіком думали, що робити: виїжджати кудись чи залишитись. Для нас найважливіше – безпека дітей.
Коли прийняли рішення бути тут, у рідному Тернополі, я відразу стала розмірковувати, чим можу бути корисною. Моя основна діяльність все-таки пов’язана з шиттям, але оскільки ми займаємось ексклюзивним пошиттям одягу і у нас все обладнання налаштоване на дуже тонку тканину. Через це виробляти речі для військових не виходить. Тобто перша причина, чому не взялась за свою справу – технічна, а друга –багато спеціалістів виїхало. Більшість тих, що працювали у мене, теж вже за кордоном.
Людина я активна, через два дні побачила у шкільному чаті, що організовується приготування їжі в їдальні 3 школи. Одразу вирішила піти і спробувати: що, як і до чого. Початок цього всього діла заклала пані Наталія – власниця «ВАШ ЛАВаш». Однак, коли дозволили повертатись у бізнес, вона почала займатись своєю пекарнею. Само собою склалося, що у цьому навчальному закладі є шеф-повар Назар Федак, і, починаючи від 28 лютого та до сьогодні, постійно тут працювали, по суті, я і він. Решта – по-різному долучались.
Кого годуєте наразі і скільки порцій їжі приблизно робите на день?
– За цей воєнний місяць наша справа стабілізувалась. Тепер маємо приблизно до 10 точок, на які розвозимо харчування. Насамперед, годуємо наші ЗСУ, дітей-переселенців, що відвідують «Іриску» (про них пізніше – прим.), а ще людей у Центрах підтримки внутрішньо переміщених осіб. Харчуємо й волонтерів у логістичних центрах. Це як наші тернополяни, так і ті, хто прибув сюди з інших міст України, де ведуться бойові дії. Волонтери працюють буквально з ранку до вечора, майже цілодобово.
Ми возили їжу і тим, хто робить маскувальні сітки та основи для них. Крім того, в перші дні годували людей, які набирали пісок в мішки, бо це є така собі «загорожа» для важливих об’єктів у місті. Тобто, хто до нас телефонував, потребував харчування, бо багато працював протягом дня – для тих ми і готували їжу. Робимо це і зараз.
Мінімум на день наша маленька команда харчує 500 осіб. Робимо від 300 до 500 порцій перших страв і десь стільки ж других. Вони, до речі, тепер шаленими темпами набирають актуальність.
Мають чіткий графік кого і коли годують…
До слова, про вашу команду. Скільки людей зараз працює в їдальні 3 школи?
– В нас було по-всякому. Хтось ходив тиждень, допомагав, а потім повернувся на свою роботу. Особливо злам трапився після двох тижнів війни, бо дозволили підприємцям працювати. Нам стало бракувати рук. Та вихід знайшли, звернулись до дівчаток з Української академії лідерства (УАЛ), які тут, у гуртожитках ТНПУ імені Володимира Гнатюка, мешкають. Кличемо їх до себе, коли треба зробити надто великий об’єм роботи. Приміром, людям дуже подобається наша печена в конвектоматі картопля. Вона спершу вариться, а тоді запікається. Та спершу потрібно немало картоплі начистити. Дівчата нам у цьому неймовірно помічні.
А так наша команда складається з восьми осіб, і ми справляємось з усім ніби. Маємо чіткий графік кого і коли годуємо. Вранці складаємо список: скільки у нас перших страв, скільки других, скільки канапок. Все це робимо, і вже о 12:30 повинні з готовою гарячою їжею бути на першій точці.
А їжу самі розвозите?
– Так, маємо шофера. Він теж волонтерить, возить нас своєю автівкою за власні кошти. Шофер на 12 годину приїжджає, ми страву розливаємо, розкладаємо порційно, пакуємо все і завантажуємо в машину. Робимо за день мінімум 2 ходки, коли дуже багато голодних – то і три, аби їжа була гаряча і свіжа.
Є у нас і ті, що самі приїжджають і забирають певну кількість порцій. Вони на масиві «Дружба», а нам незручно туди їхати, бо втрачаємо 40 хвилин. А це багато часу! Особливо, коли кожна хвилина розписана…
Що готуєте тут? Створили якесь спеціальне меню?
– В нас дуже великий асортимент перших страв. Це зелений і червоний борщі, капусняк, розсольник. Варимо цілу галерею супів: унікальний сирний, який всі дуже люблять, гречаний, гороховий, рисовий, грибна зупа. Все це готуємо у великих каструлях на 40 літрів. Страву блендером перемелюємо у стан крем-супів, крем-борщів.
Ще робимо обов’язково канапочки. Нам одна хороша фірма доставляє корисний бездріжджовий хліб, який печуть на заквасці. Останні десять днів ми із нього робимо канапки. Хліб мастимо намазкою, буває різна. Якось мали шість літрів кислого молока, то зробили з нього домашній натуральний сир. Дали часничку, спеції і вийшло дуже смачно. На верх цього всього кладемо шпроти або шматочок огірочка. Спершу було більше продуктів, то різали навіть шинку та твердий сир. Одним словом, з чого є, з того і готуємо.
Домашнім маленьким блендером збивали 120 літрів супу…
Чи були труднощі в організації приготування їжі на таку кількість людей?
– Найперше, ми ще маємо нашу кухню забезпечити продуктами і технікою. Додаткових коштів не маємо, тому самі думаємо як і що.
Нещодавно мали серйозну проблему. До нас приходив чоловік, який працював в ресторані і домовився там, аби принести в їдальню 3 школи професійний блендер. Коли ми з ним працювали, все було супер. Але відкрився ресторан, цей чоловік пішов на роботу і техніку забрав з собою. І ви уявляєте, як це – домашнім маленьким блендером три сорокалітрові каструлі супу збити? Це при тому, що кожна хвилина дорога, люди чекають, що ми їх нагодуємо.
Ми так тиждень промучились, а потім наш шеф-повар на один день пішов у відпустку. Це трапилось у суботу і він все залишив на мене. Я стала на добу шеф-поварем. Але з пам’ятаєте, що я організовую всіх, тоді ми готуємо їжу, а тоді все розвозимо, і ще продукти шукаю. Коли в тебе стільки справ, а є невирішений нюанс з блендером – повірте, я довго не думала.
В той же вечір опублікувала оголошення про допомогу, і за наступний день ми зібрали кошти для купівлі техніки. Вже в середу блендер придбали. Слава Богу, що він був наявний у Тернополі, не замовляли його з інших міст і не чекали кілька днів. Зараз робота в нас кипить.
Є наразі якісь потреби? Чого Вам не вистачає?
– Ми готуємо і наливаємо страву в одноразовий посуд – супнички. Вони є на 400, 470 і 570 грам. Вони довго тримають температуру і зручні, бо людина відкриває і собі одразу п’є. Був період, коли цих супничок не могли знайти.
Зараз вони вже з’явились, але багато коштують. А нам треба їх постійно. Я підрахувала: на один день нам йде цього одноразового посуду на 3 тисячі гривень. Це через те, що на них підняли ціну. Тобто, потрібно 18 тисяч на тиждень. Ми звертаємось до тих, хто може нам оплатити цю суму, адже поки матимемо одноразовий посуд – доти працюватимемо.
Тьотя Наталі для малечі все виконує…
За дозвілля для дітей. Як виникла така ініціатива і як усе організували?
– Це все заслуга Олени Мудрої. Знаєте, у воєнний час усе якось само собою робиться. Ніхто довго не думає. Кажуть, що все, що в житті випадкове, є істинним, сильним і змістовним.
З перших днів у креативну студію «Іриска» почали запрошувати мам з дітками - переселенців. Ці дітки там проводять цілий день на заняттях, а ми їх годуємо. Пані Олена запрошує до себе багатьох психологів, митців, що проводять майстер-класи для малечі: і по вовні, і по малюнку, дуже багато всього. Я щодня їм доставляю харчування і бачу, що діти справді задоволені.
Були запити привезти їм цукерки: то на паличках, то шоколадні. Тьотя Наталі все виконує. Я знаю, що маю не тільки обід доставити, а й солодке. Ми дружимо з дітками, вчимо українську. Вони тепер вітаються: «Слава Україні!».
Був попит на такі заняття з дітками?
– Звичайно. Люди приїхали з інших регіонів, де зараз бойові дії, Тернополя не знають. А що робити дитині цілий день? Може посидіти в гаджеті 2-3 години, але ж це не вихід. Тому до нас дітки приходять дуже різні: від 2 рочків і до 10, навіть одинадцятирічний хлопчик є. Малеча відвідує студію коли хоче. Дехто – щодня, дехто – коли йому зручно. Ідея дуже гарна і добре спрацьована.
Ви ще ж бебі бокси формуєте?
– Ними займається Олена Мудра, а я допомагаю. Так як годуємо різні логістичні центри, то знаю, де у кого що є, аби сформувати бебі бокси. Приміром, у четвер величезну партію шампунів, кремчиків, конвертиків для новонароджених привезла в «Іриску». Вони віддадуть ці речі потребуючим.
Чим ще займаєтесь окрім всього цього?
– Був момент, коли до мене дуже багато людей дзвонило: з Харкова, з Києва, з Бучі, з Дніпра. Вони хотіли тут зупинитися в Тернополі і десь оселитися. Хтось міг 2-3 дні побути в шелтерах і їхати далі – за кордон чи деінде. Хтось шукав квартиру чи інше житло на місці.
Приміром, ми ще годуємо сім’ю з Бучі, яка живе за 50 кілометрів від Тернополя. Їх усього одинадцятеро. Уявляєте, як це – зварити обід на 11 людей у чужій хаті? Ми даємо їм вже готову їжу, запаковану, і вони забирають. Зараз потеплішало і треба весняний одяг. Так як я знаю специфіку багатьох логістичних центрів: де дитячі, а де речі для дорослих, де можна купити, а де взяти безкоштовно, то їх туди завезла, і вони собі вибрали, що потрібно.
Стараюсь усім допомогти, хто до мене звертається! У наш час не варто думати, варто просто робити те, що у твоїх силах.
На себе і на своїх хлопців часу бракує…
Як вам, людині з естетичним світобаченням, жити у такому темпі?
– Хто знає мою діяльність, бо я і дизайнер торгової марки «Наталі-Мода», і голова громадської організації «Планета вільних людей», той в курсі, що я дуже активна. Ми організовували чимало свят – і на 30, і на 50, і навіть на 100 осіб, опікуємось багатьма дітками з інвалідністю.
Ми і п’ять рекордів України поставили, це непросто. «Найдовший шлейф випускної сукні», де було задіяно 55 дітей і 25 осіб-організаторів, рекорд до дня народження Тернополя, до якого залучили 104 дитини-танцівника. Буквально 3 листопада минулого року ми за день зробили три рекорди України. Один з них – це сукня, інкрустована сімома тисячами каменів ручної роботи. Ще був наймасовіший вихід моделей – дітей з інвалідністю – на подіум. Аж 58!
Я стою в центрі великих, потужних подій. Все життя моє – це драйв, шалена швидкість! Але те, що є зараз у воєнний час, в рази складніше. Ще такого темпу, як маю тепер, не мала ніколи. Кожен день по секундах розписаний…
Вистачає часу на себе?
– На жаль, ні. Буває так, що я приходжу додому в 21 годині… Ще цікава річ. В своєму житті я багато чим займалась, але така тема, як кухня – не моє! Так складалось, що в мене настільки багато справ, що в сім’ї готували мої хлопці. Їх четверо, і троє з них бездоганно куховарять.
Я ніколи навіть подумати не могла, що матиму діло з кухнею. А тут вийшло, що роблю те, на що навіть не сподівалась! Такий зараз час. Я вважаю, що сьогодні, аби перемога прийшла до нас якнайшвидше, кожен, хто залишився у Тернополі, має свою частинку роботи й енергії вкладати у спільне діло.
Робимо все, що можемо, все, що дає результат. Рухаємось тільки вперед! «Слава Україні! Україна понад усе!» – це не лише патріотичні гасла, цього прагнуть українці. Сьогодні в моєму оточенні саме такі люди…
