Війна на фото: ексклюзивні кадри з Тернополя
Автор:
Юлія Іноземцева
- Наталія Процишин – фотохудожниця, креативна продюсерка, режисерка, а ще – власниця івент простору та фотостудії 48.space.
- З перших днів війни ця тендітна жінка усвідомила: все те, що відбувається зараз в Україні – безцінне й точно колись увійде у підручники з історії. Тому моменти нашого єднання треба зафіксувати для майбутніх поколінь.
- Наталія вирішила робити це через фотографію…
Вона з перших днів вторгнення окупанта робить репортажі, для яких знімає те, що відбувається у Тернополі. Наталія фотографує волонтерське життя міста – Гуманітарні штаби, пункти тимчасового прихистку переселенців, місця, де плетуть маскувальні сітки та збирають допомогу для ЗСУ тощо.
Чи законно в теперішніх умовах працювати фотографу-репортажисту? Які цікаві моменти траплялись під час зйомок та як реагують тернополяни й «гості» міста, помітивши себе «на прицілі» у митця? Взагалі, чи потрібна творчість у воєнний час?
Про все це і більше ми поспілкувались із Наталією, нікнейм якої «Та, що малює світлом». Розмову подаємо у форматі «запитання-відповіді».
Окремі локації фотографую у супроводі тероборони…
Як вдалось відновити заняття фотографією в умовах війни?
– Тут велику роль зіграло те, що до початку вторгнення я мала невелику перерву у творчості й моральне вигорання. Проте згодом свою діяльність відновила. Коли росія напала на Україну, стояло питання, до чого можу долучитись, чим допомогти…
Спершу я пішла волонтерити. Ми з чоловіком купували речі, збирали їх і привозили до центрів. Та згодом я зрозуміла, що можу стати корисною і у своєму руслі - фотографії. Події, у вирі яких ми наразі опинились, цей час – надзвичайно вартісний, його треба показувати і запам’ятовувати. Тому взялась за фоторепортажі.
На початку я хотіла їхати до Києва, Харкова, в інші міста, де тепер ведуться активні бойові дії. Та для цього потрібно було чимало дозволів, які фактично неможливо зробити чи дістати швидко. Я прийняла рішення залишитись і показувати свій Тернопіль, фотографувати все, що тут.
Чому репортажі? У фотографії я вже сім років, і стартувавши, вподобала якраз цей жанр. Класичний чорно-білий репортаж транслює моменти такими, якими вони є, тут і зараз. Моя сила у тому, щоб показувати справжніми й теперішні зйомки міста.
Через воєнний стан є певні обмеження щодо роботи фотографів, репортерів, журналістів. Як справляєшся з цими труднощами?
– Я думала, що буде простіше. Так склалось, що наразі не всі локації можу фотографувати. Якось в «Na пошті» зустрілась з італійськими репортерами, що прибули до Тернополя. Їм треба було познімати якісь події, тероборону, блокпости для свого медіа. Вони були розгублені, бо не знали за обмеження. Ми разом почали розбирати цю проблему: куди звернутись за дозволом, що можна фотографувати, а що – не варто. Я їм допомогла і заодно для себе дізналась потрібну інформацію.
Виходить, що в першу чергу ти маєш мати посвідчення журналіста. Зараз його не дістанеш, треба було працювати за цією спеціальністю до війни. Після того, як умовно кажучи, здобув, посвідчення, треба ще йти в міську раду і тебе подають на акредитацію в МВС. Там заявку розглядають, якщо дають дозвіл – вирушаєш у військкомат. Аж опісля дають документ, маючи який деякі місця можна фотографувати без проблем, а окремі локації – лише у супроводі тероборони.
Мені видали посвідчення волонтера і це виручило, та тільки в перший тиждень. Зараз проблематично знімати будь-де. Через це я й почала робити менше фоторепортажів.
Заборонили знімати і військові події, і залізничні вокзали (хоча, не можна було і до вторгнення) тощо. Наприклад, аби «поклацати» подію біля катедри, де потребуючим роздають одяг, ти маєш брати дозвіл у священника. Навіть якщо й вдасться це зробити, не факт, що тебе пропустять правоохоронні органи чи хлопці з тероборони.
Для фотографії слід мати впертість і особливе бажання знимкувати!
Після зйомки повертаюсь геть «розбита»…
Скільки вже вдалося зробити повноцінних фоторепортажів?
– Пофотографувала десь дев’ять локацій. Все це робиться, якщо чесно, на свій страх і ризик, бо не знаєш – а раптом завтра ще й ці «точки» заборонять знімати!..
Зараз роблю фотосесії рідше, а от на початках війни організовувала їх щодня. Крім дозволів, потрібно ще й більше часу на опрацювання світлин. По-перше, ти не знаєш, скільки буде сирен, куди треба бігти ховатись... Не виходить нормально спланувати свій час. Ще є різні масштаби зйомок. Одну можу обробляти 2-3 дні, іншу – встигаю за день. Інший нюанс: коли зробила етап постпродакшену світлин – їх слід відразу показувати, публікувати, бо потім це буде не актуально.
Репортаж для мене – це класика: світло має падати правильно, композиція – бути дотриманою. Я довго дивлюсь на фото і думаю, який контраст поставити, щоб він давав натяк саме на той «особливий» момент.
Наскільки важче зараз фотографувати людей у порівнянні з мирним часом?
– Кожну зйомку я пропускаю крізь себе. Ти довго спостерігаєш за людиною, її діями, емоціями, маєш «чути» її, вловлювати потрібну енергію і старатися знайти красивий кадр. Важливий фактор – терпіння фотографа, його уважність.
Мені морально важко зі зйомками. Найперше через те, що не знаю: хочуть люди фотографуватись чи ні. Зараз нічого не змінилось. Коли повертаюсь з чергового фоторепортажу – геть «розбита». В перші воєнні дні я не розуміла, у чому причина. Тепер знаю – це через людей, через їхній стан…
Однак, після того, як я почала публікувати свої роботи, багато фотографів мені писало: «Напевно, наша місія зараз – фотографувати, аби зберегти події, те, о трапляється в Україні, фізично». Я завжди знімаю речі й явища так, щоб вони викликали емоції, певні запитання у людини. Робота не має бути порожньою змістовно. Тому тепер я у своїй стихії. Фіксую у світлинах історію…
Чорно-білі фото – вічні…
Як реагують волонтери, переселенці на те, що їх фотографують?
– Я стараюсь не робити цього впритул, якщо з людиною раніше не поговорила, бо не хочу її душевний стан ще більше розтривожити. Тому деякі моменти не знімаю. Просто ходила на локацію і там або зробила мало кадрів, або й нічого не зробила. Бачила, що напевно людям не до того…
Траплялись різні випадки. Хтось не реагував на мене взагалі, хтось ніби нічого й не говорити, але кидав такі погляди, що зразу зрозуміло – мою роботу засуджує. Дехто просив опублікувати світлини десь або просто йому надіслати. Мене часто просто пускали на локацію з посилом: «Та йди собі шось познімай!». А потім поширювали знімки і хвалили, мовляв, не очікували, що вони будуть глибокі й цікаві.
Ще нерідко просять виставку зробити після війни. Люди цікавились, чи будуть друковані варіанти світлин, щоб потім придбати як картини.
Є одна локація, яку я вже фотографувала, але хочу прийти туди ще. Це протестантська церква, вони там приймають дуже багато переселенців. Планую відвідати її найближчим часом, але в нічну зміну, щоб повноцінно влитися і відчути через об'єктив дану локацію і людей. Кажуть, що буде важко, та вночі все найбільш епічне відбувається. За ніч у церкву можуть до чотирьох сотень людей приїжджати, усе у русі…
Були якісь цікаві моменти на зйомках?
– Коли фотографую, то стараюсь взагалі абстрагуватись від того, що навколо. Шукаю очима кадр і фіксую його на камеру. З кумедного – діти неординарно реагують. Коли дорослі більше ховаються, соромляться, то з малечею по-особливому працювати.
Якось прибула на місце, а там були діти – румуни – і вони захотіли, щоб я їм влаштувала фотосесію. Таку, знаєте, "дівчата біля стіни красиво позують», як раніше модно було. А їм по 10-12 років. Я їх клацнула кілька разів, вони були дуже щасливі, але не розуміли чого фото чорно-білі і не такі, як їм хотілось би. Вони ще й розмовляли лише російською, на запитання: «Звідки ви?», відповідали просто: «З України!».
Чому чорно-біла зйомка? Це якась «фішка»?
– Ці кольори за теорією фотографії і на мою думку допомагають сконцентруватись на найважливішому об’єкті у кадрі. Колір розсіює нашу увагу і сприйняття. Я репортаж завжди знімала чорно-білим. Вважаю, що він таким і повинен бути. Хоча, не всі це сприймають, дехто просить: «Скинь кольорові фотографії!».
Чорно-білі знімки – позачасові, вічні, для майбутнього. А творчість людям потрібна завжди. Наразі вона дещо по-іншому сприймається, та кожен хоче бачити естетичні фото, репортажі, справжні кадри про те, що навколо. Це піднімає дух і надихає!
