Великдень завжди був одним із найважливіших свят для українців, і в центрі цього свята завжди стояв великодній кошик. Сьогодні ми знаємо його основні атрибути — паску, крашанки, сир та м’ясо.
Але сто років тому традиції мали свої унікальні риси: господині випікали паски в святковому вбранні, освячували ціле порося, а до кошика клали часник, кропиву, сіль і навіть ножі, щоб захистити родину та худобу від нечистої сили.
Як раніше випікали паски на Великдень?
Переважно паску випікали у Чистий четвер, інколи – у суботу, значно рідше – у Страсну п'ятницю, пише 24 канал. Беручись до роботи, господині вмивалися, одягалися у святкове вбрання. Тоді у хаті панувала особлива атмосфера, пише проєкт "Локальна історія".
У давнину для замішування тіста на паску зазвичай використовували не хлібну діжу, а ночви. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто, інколи навіть молились. Обов'язково хрестили його під час всаджування до печі. Щоб великодні хліби були жовтими та гарними, їх загнічували вербою – кидали в піч гілочку освяченої лози. У деяких місцевостях її клали згори на тісто – вважали, що так виросте паска. Бойки запікали три вербові галузки у самій хлібині.
У Карпатах вірили, що під час випікання паски не слід сідати – щоб не сіло й печиво. На волинсько-опільському етнографічному суміжжі для того, аби паска виросла велика, били лопатою об стелю та цмокали.
Господині намагалися спекти якомога кращу й більшу паску. Навіть коли готували декілька пасок, старалися, щоб головна (якраз та, яку призначали для освячення) була найвищою.
Іноді паска була такою великою, що доводилося розбирати отвір в печі, щоб її вийняти. Таку господар брав на плечі в скатертину та ніс до церкви. Відповідно, усі інші продукти несла господиня,– розповідає кандидатка історичних наук та етнологиня Інституту народознавства Анастасія Кривенко у коментарі "РБК-Україна".
Господиня промовляла, саджаючи паску в піч: "Щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична". Згодом окраєць паски клали до зерна під час засівання лану на Середньому та Західному Поліссі, на Поділлі та Волині.
Декорували паски хрестами з тіста як символом терпіння, пташками-зозульками зі складеними крильцями як символом довголіття, косами та колосками як символом урожаю та іншими узорами, пише Gazeta.ua.
Чому паску називають "паскою"?
Народознавці вважають, що традиція називати великодній хліб "паскою" сформувалася під впливом назви християнського свята – Пасхи. На думку знавчині народного харчування українців Лідії Артюх, збіг найменувань обрядового печива зі святом свідчить про домінантну роль хліба. Доволі часто сам Великдень українці називають "Паскою".
Щоправда, українці здавна називали великодню випічку ще інакше – "бабою". Таке найменування досі вживають у багатьох історико-етнографічних районах паралельно з "паскою" – "баба", "бабка", "бабчина".
Однак часто паска та бабка відрізняються між собою. Здебільшого за рецептурою – в одних випадках бабка особлива тим, що вона солодша, більш здобна, тоді як паска може майже не відрізнятися від звичайного хліба. Зокрема, лемки називали бабкою великоднє печиво з найкращого білого борошна, а паску пекли із житнього чи пшеничного разового борошна.
Також вони відрізнялися за формою. За словами Олександри Федорчук зі села Рівки на Хмельниччині (1934 рік народження), "паска – така велика, кругла, як хліб, а бабки то в ринках таких пекли". Водночас бойки називали "бабою" лише першу, найбільшу й найкраще випечену паску – ту, яку несли святити.
У деяких регіонах випікали й інші види хліба – калачі та печиво. На Волині та Поліссі ці калачики називали "мазурками". А на теренах Покуття господині робили великодні струцлі.
Анастасія Кривенко додає, що у давнину пасок випікали дуже багато: їх несли як гостинець, коли йшли в гості та роздавали бідним, коли йшли на цвинтар. Люди вірили, що так молитву за душі померлих родичів точно почує Господь.
Чи відрізнявся вміст великоднього кошика від сьогоднішнього?
Яйця
Головне місце у великодньому кошику у давнину займали писанки та крашанки, оскільки яйце – це важливий атрибут цього свята та його здавна вважають символом початку світостворення та зародком життя. Традиція розписувати писанки найбільше збереглася на Покутті, Буковині та Гуцульщині. А крашанки традиційно фарбують у великодню суботу чи не в кожному українському селі.
Розписуванням писанок і фарбуванням крашанок займалися жінки. На Сокальщині під час виготовлення писанок дівчина мала бути сама в хаті, "щоб хто не врік, а то писанка ніколи не вдасться". Замальовували лише сирі курячі яйця, оскільки інші "гріх красити". Також українці вірили: коли пишуться писанки, то "діти повинні сідати – щоб квочки сиділи на яйцях".
Крашанки найчастіше фарбували у червоний колір, використовуючи найдоступніший барвник – цибулиння. Щоб надати кольору, також брали звіробій, гілки або кору яблуні та вишні. У селах на півночі Львівщини найпопулярнішими були червоні та чорні барви. На Надсянні крашанки називали "сливками", а на теренах Бойківщини – "галунками".
Порося
До Великодня українці старалися заколоти порося. Часто його запікали в печі цілим, а потім святили у церкві. Як згадує Анастасія Чмелюк зі села Довжки на Хмельниччині (1932 рік народження), "пекли порося таке немаленьке та невелике, обробили й ціле пекли та ще хронину дають йому в зуби".
На думку етнографа Вадима Щербаківського, святити ціле порося – це винятково українська традиція. Таке освячення ще у 20–30-х роках XX століття траплялося на теренах Волині, Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини та Полісся. Згодом замість кабанця господині готували в печі свиняче стегно в тісті. На Закарпатті донині найпопулярнішим великоднім м'ясним делікатесом є копчений свинячий окіст – "шовдарь".
Також несли до церкви інші м'ясні страви – ковбаси, шинки, сало. Серед українців існувало переконання, що сало має здатність очистити поле від бур'янів – коли ґазда вперше виходив у поле, посвяченим салом змащував леміш плуга. А в околицях Новограда-Волинського посвяченим салом змащували горщики для молока, щоб воно було жирним і підходило багато сметани.
Сир
Бойки вірили, що сир святять, "аби худобі було добре". А на Волині існує звичай давати курям освяченого сиру на Великдень – щоб було багато квочок.
Українці Карпат запечений у печі сир називали "плесканка", а на Волині та Поділлі – "мандриця".
На Слобожанщині та Середній Наддніпрянщині робили й сирні паски. Щоб їх приготувати, використовували спеціальну дерев'яну форму. Така паска була зазвичай пірамідальною, що мало символізувати гору Голгофу, на якій розіп’яли Ісуса Христа.
Сіль
Доволі багато обрядів пов'язані з освяченою сіллю, осільки вона була сильним оберегом. Найпоширеніший – звичай обсипати домівку. На Опіллі та Надсянні так намагалися знешкодити негативний вплив відьом, лихих людей тощо.
Великодньою сіллю також обсипали корову. У деяких районах давали їй їсти. Вірили, що це захистить худобу від нечистої сили. А на Опіллі освячену сіль використовували для обрядового обсипання поля чи городу, щоб позбутися бур'янів.
Хрін
На Лемківщині та Надсянні традицію освячувати хрін пояснювали християнськими легендами. За однією з них, коли юдейські воїни приготувалися розіп'яти Ісуса Христа, то принесли зі собою чотири цвяхи. Але надбіг циган, щоб їх вкрасти. На нього накинулись воїни, і циган ухопив тільки одного цвяха. Воїн кинувся навздогін – тікаючи, циган встромив його в землю. Тому воїни мусили прибити Ісусові ноги до хреста одним цвяхом. А на місці, де циган встромив крадене, виріс хрін. Тому його й беруть до кошика.
На Покутті існувала традиція розпочинати великодній сніданок саме з хрону. А на Снятинщині вірили, що він гріхи випікає та володіє чудодійними властивостями.
Водночас великодній хрін використовували для захисту від плазунів. До прикладу на Чернігівщині На "ли хрін натщесерце од гадючки, як розговлялись".
Які екзотичні продукти українці також святили?
На Середній Наддніпрянщині, Слобожанщині, Поліссі й Волині на Великдень годилося освячувати мак. На Житомирщині обсипали ним хату, "щоб не залазила у двір ніяка погань, гадюка, ящірка". А На Середній Наддніпрянщині (Звенигородщина) великоднім маком обсипали могили "ходячих мерців", які, за народними віруваннями, після своєї смерти приходили до живих родичів. Традиція освячувати на Великдень часник найчастіше трапляється на Буковині, Бойківщині, Гуцульщині та Закарпатті. Освячені зубці вважали засобом від зурочення. Також гуцули вірили, що часник допоможе розкрити злочин – "єкшо шось в тебе пропадає, треба дзвіницу коло церкви, але уночи обійти з тим часником, шо світивса на Великдень". У деяких гуцульських селах і нині кладуть до великоднього кошика кропиву, оскільки вона – "перша на землі, шо зелене". Зокрема, на Коломийщині перед споживанням паски їли свячену кропиву з маслом і сіллю – аби людей не кусала мушка. Освячення кропиви відоме й бойкам. На Калущині вірять, що на Великдень треба з’їсти трохи кропиви, аби цілий рік усі були здорові. В окремих регіонах України був поширеним звичай класти до великоднього кошика пшоно. На Середній Наддніпрянщині його згодовували курям, щоб добре неслися. А на теренах Слобожанщини зерна дають курчатам, "щоб їх ніхто не зглазив і щоб ни дохли, а добре росли". Існувала традиція освячувати на Великдень частину насіння, яке потім висівали на полі – "пшеничку, з городу бобик, фасольку, кукурудзу". У великодньому кошику несли до церкви і предмети: що про це відомо?
Зокрема, доволі популярною в Україні є традиція освячення ножа: потім ним мали різати освячену паску, бо неосвяченим ножем цього робити не можна. На Середній Наддніпрянщині освячений ніж клали біля норовливої корови, щоб не била господиню. Волиняни клали його в колиску немовлятам, щоб нечиста сила не обміняла людську дитину на свою. На Бердичівщині лезо кидали у вихор – вірили, що так можна пробити чорта. На Бойківщині його використовували в народній метеорології – розганяли грозові хмари.
Зрідка на Великдень освячували крейду. На Середній Наддніпрянщині її радили їсти тим, хто страждав від печії. Волиняни та поліщуки виводили нею хрести на дверях.
У деяких місцевостях Бойківщини та Волині зафіксована традиція класти до великоднього кошика купюри.
А гроші – тоже. Копійки не кидають, а кидають такі, паперові ложать. То кажуть, шо будуть гроші вестися,– зазначає Катерина Стасюк зі села Перемиль, що на Волині.
На Волині також клали до кошика ключа – щоб не губився, щоб не приходили злодії.
У чому українці у давнину носили святити паски?
Традиційні лозові кошики в Україні почали масово використовувати аж у XX столітті. Раніше паску несли святити у скатертинах і бесагах (подвійна торба, яка складається з двох бесажок). Також могли нести у ночвах (корита, видовбані з цільного відрізка деревини) або ж у сівалці (такий кошик, з якого потім на полі сіяли зерно).
Крім того, українці використовували інші спеціальні посудини. Гуцули мали дерев'яні пасківники або "дорінники" – резервуари циліндричної форми, декоровані геометричним різьбленням. Бойки називали їх "світильниками". На Полтавщині використовували глиняні пасківники. На Волині та Поліссі до середини XX століття мали спеціальні коробки, плетені з дерев'яних клепок або соломи.
Накривали великодні кошики вишитими рушниками та скатертинами. Такий звичай побутує на теренах Поділля, Опілля, Надсяння та Західної Волині. А на Поліссі та Середній Наддніпрянщині використовують здебільшого білі рушники та скатерки (настільники).
Що відбувалося після освячення?
У деяких регіонах вважали, що чим швидше господар добереться після церкви додому, тим краще вестиметься господарство цілий рік. Глава сімейства відчиняв двері, промовляв "Христос Воскрес", запалював свічку та курив ладаном. Потім починався святковий обід.
За столом обов'язково мала зібратися вся сім'я. На Галичині молоді господині, які хотіли поповнення у сім'ї, ставили на святковий стіл пусте блюдце – наче закликаючи нову душу в рід.
На Великдень заведено веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Тож після трапези українці йшли до церкви дзвонити у дзвони, а молодь – водити гаївки.
Якщо ж хтось помирав на Великдень – наші предки вважали, що його душа піде просто до неба, бо того дня "небо відкрите".
Джерело: 0352.ua
